Голова Верховної Ради, голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз через газету своєї партії “Товариш” звернувся до однопартійців, читачів із “Коментарем на злобу дня”, в якому роз’яснив логіку і мотиви своїх поступків і дій, дав оцінку нинішній політичній ситуації...
Голова Верховної Ради, голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз через газету своєї партії “Товариш” звернувся до однопартійців, читачів із “Коментарем на злобу дня”, в якому роз’яснив логіку і мотиви своїх поступків і дій, дав оцінку нинішній політичній ситуації. Друкуємо його звернення
Друзі! Товариші! Однопартійці! Впродовж останнього місяця вам довелося вислухати різне. Не все було просто пояснювати й вам. Ваші співрозмовники посилалися на газетні публікації, випуски різних «чесних» новин. В сукупності вони змальовують події політичного життя так: на виборах 2006 року перемогу здобули сили Майдану. Вони мали б і сформувати владу. Але нібито цього не сталося через зраду (зрадили, звісно, соціалісти). Тепер ще й Президент виявив слабкість, не розпустив парламент, здав усе, а «Наша Україна» продалася за крісла у владі... Коаліційний уряд довго не протримається, бо... і т.д. За допомогою таких оцінок формується суспільна думка, стереотипи, які згодом комусь здадуться істинними. Адже ззовні все виглядає правдоподібно і тому небезпечно. Саме ця обставина змушує мене звернутися до вас, щоб пояснити, як все відбувалося насправді, що було першопричиною деяких рішень, вчинків та подій. Але все по порядку.
1 Вибори не виграв ніхто. Політичні сили, що йшли за В. Януковичем під час президентської кампанії, здобули значно менше голосів, аніж 2004 року, хоч і зайняли перше місце на виборах цього року. Так само програли й сили, що підтримали В. Ющенка, а їх помаранчева частина роздрібнилася, пересварилася ще під час вересневого скандалу, одержавши хіба що перерозподіл виборчих симпатій на користь Юлії Тимошенко. Аргументи, які вона використовувала проти тих, хто стояв поруч із нею на Майдані, згадувати зайве.
Особливо програла партія, з якою ототожнюють як її лідера В. Ющенка - подвійна втрата голосів порівняно з виборами 2004 року.
2 Якщо не прикриватися «цінностями Майдану», то ПР, БЮТ і “НУ” однакові (за природою, ідеологією, намірами, складом). Інші ж партії - соціалісти й комуністи - через нечисленність фракцій суттєво на розподіл влади впливати не могли. А те, що їх не підтримали виборці, сталося з кількох причин, головною з яких була інерція суспільної думки, що від часів президентської кампанії зберегла для людей центри притягання з поділом на «наших» і «не наших». А щоб виборці не помітили тотожності тих та інших, у пропаганді потужно використовувались як аргументи питання мови, церкви, сепаратизму, націоналізму, НАТО і т.д. Питання, врешті, не першочергові, але для поділу на «свій - чужий» цілком придатні.
3 Політична пропаганда призвела до основного наслідку: Україну якщо й не розкололи, то принаймні зробили помітною тріщину в її цілісності. Президент (та інші політики) не могли не зважати на цю загрозливу проблему. Вирішення її могло бути лише таким: коаліційна єдність «Нашої України» та Партії регіонів (пригадую, ще у 2002-2003 рр. В. Ющенко не раз висловлювався про те, що в українському парламенті склалася унікальна можливість для стабільної та потужної коаліції. Йшлося про можливості ЗаЄди та «Нашої України». Не склалося тоді з суб’єктивних причин, зокрема через позицію Л. Кучми).
4 Розуміючи потребу коаліції двох (ПР плюс “НУ”), ті, хто боровся за її створення, змушені були зважати на згадану вже інерцію громадської думки. Вона зводилася до зовні логічної тріади: БЮТ, “НУ”, СПУ з фіксацією прізвищ В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз. При цьому громадська думка оминала увагою факт непримиренності БЮТ і “НУ”, між якими тривала нещадна боротьба за електоральний вплив, боротьба за лідерство. Пригадайте слова Ю. Тимошенко: «Я хочу бути прем’єром, але з президентськими повноваженнями». Такі прагнення вона могла здійснити лише у форматі коаліції БЮТ, “НУ”, СПУ, тому категорично відкидала ідею розширення коаліції в своїх заявах, виступах, змістовно та інтонаційно ділила парламентські партії на білих та чорних, переможців і переможених. Саме тому вона демонструвала підтримку соціалістів, хоча за їхньою спиною поступалася спільними позиціями, догоджаючи претензіям “НУ”, лідери якої тим часом позитивно завершували переговори з Партією регіонів. Навіть 6 липня під час обговорення кандидатури на посаду Голови Верховної Ради ніхто з представників БЮТу словом не обмовився проти кандидата від Соціалістичної партії, сподіваючися, що йдеться лише про контрхід щодо П. Порошенка, «любов» до якого у Ю. Тимошенко має давню історію.
Отже, коаліцію демократичних сил було створено заради її ... розвалу, щоб після цього ніщо не заважало сформувати справжню (і, можливо, єдину логічну) коаліцію з фракцій ПР та “НУ”. Водночас передбачалося виведення з політичної гри БЮТ і політичне знищення СПУ. Як цього збиралися досягти? Коаліція розвалюється з вини СПУ (необґрунтована вимога спікерської посади), а БЮТ в наступну коаліцію не піде, бо там Ю. Тимошенко не бачитиме прем’єрської посади.
Після того, як я зняв свою кандидатуру, знайшли інший хід: запропонували П. Порошенка на посаду Голови Верховної Ради, сподіваючись, що Ю. Тимошенко в такому разі відмовиться бути прем’єром, а вона не відмовилась, розраховуючи «з високого старту» розпочати наступну кампанію, нехай навіть в образі ображеної, зобидженої відставкою. Ця роль їй уже вдавалася.
5 Конфлікт з відставкою уряду Ю. Тимошенко передбачався за кілька місяців. Далі все йшло б за раніше передбаченим сценарієм, в якому для соціалістів вже не було жодної ролі, та ніхто про те й не турбувався. Не про соціалістів йшлося.
В таких умовах наш хід 6 липня був цілком обумовленим. Ми просто вкотре не дозволили себе підставити - зрадити, якщо хочете. А за формою це було, як постріл одним патроном: або - або. Паралельно ми створили умови для вирішення проблеми розширення коаліції, в якій є місце Партії регіонів і «Нашій Україні», чого прагнули Президент та інші і що, підкреслюю, було об’єктивно необхідним для України.
6 Період з 6 липня до 4 серпня найскладнішим видався для Президента. З одного боку він піддавався на умовляння «ура-патріотів», які за гаслами не бачать реальності. З іншого боку близьке оточення прагнуло здобути за допомогою можливостей Президента прибуткові місця у новому форматі влади. А найбільший тиск відчувався з боку Ю. Тимошенко, якій дострокові парламентські вибори дозволяли хоч і не задовольнити прагнення до влади, та все ж прибрати до рук соціальну базу від “НУ” та деяких інших політичних сил. Тобто накопичити сили для наступних кампаній.
Треба віддати належне Президенту - це рішення він приймав сам. Воно було нелегким, але спиралося на тверезий розрахунок. Нові вибори не змінили б політичної конфігурації влади у більш демократичний бік, послабили б при цьому роль інституту Президента, зумовили б роздратування населення, котре чудово розуміє абсурдність дострокових виборів. Президент вибрав оптимальний варіант, і в цьому його сила як політика. А звинувачення його в здачі позиції тощо - це суєта, інсинуації.
Більш того, В. Ющенко витиснув із ситуації майже неможливе: він примусив політиків різного забарвлення визначитися щодо ключових моментів внутрішньої та зовнішньої політики. Це не вдавалося до нього нікому. Дарма дехто зневажливо відгукується про Універсал. Час покаже, що його орієнтири лежатимуть в основі розвитку України, в діях влади теперішньої і майбутньої теж. Водночас підписання Універсалу зупиняє здебільшого спекулятивні, шкідливі для суспільства дискусії про мову, церкву, федералізацію та інші речі.
7 4 серпня відбувся перехід від президентської до парламентсько-президентської форми правління. Ми наблизились до європейської моделі державного управління поки що за формою, бо втілення на практиці - сама по собі тривала й складна справа. В цьому напрямку ще багато чого доведеться зробити й законодавчо, і в організаційному та в кадровому відношенні. Важливо, однак, що шлях до необхідних в державі змін відкрито, і зроблено це демократичним, цивілізованим шляхом. Без ейфорії з боку одних, без волання про поразку з іншого боку.
І це, можливо, найважливіший висновок з нинішнього політичного моменту.
Голова Соціалістичної партії України Олександр МОРОЗ.
