Так висловився у листі до редакції про своє подружнє життя Григорій Озірський з села Кульчин Турійського району...
Так висловився у листі до редакції про своє подружнє життя Григорій Озірський з села Кульчин Турійського району.
Катерина ЗУБЧУК
“Прочитав статтю “Без кохання і багатство немиле” і повністю погоджуюся з цим висновком,— пише Григорій Маркіянович. — Ми були обоє з дружиною звичайні вчителі. Відомо, яке багатство могли мати. Але це не применшувало нашого кохання. Всі радощі і невдачі ділили навпіл, підтримуючи одне одного словами і діями. Основне в сімейному житті — думати більше про того, кого ти обрав за пару, ніж про себе. Тільки велика наша спільна любов допомагала нам збороти всі негаразди, які бували у нашому житті. Навесні в цьому році не стало дружини. Тепер я живу один у своєму домі. Стареча самотність дуже важка. Діти, внуки турбуються про мене, але ніхто не замінить дружину, яку я так щиро і ніжно любив. Пишу ці рядки, а переді мною на столі лежать листи, які зберегла дружина. Їх більше тисячі. Є тут навіть перший вірш, присвячений моїй коханій Ніні. Він датований 15 травня 1948 року. Отож, дивлюсь на листи, а сльози самі котяться з очей. Де ж ти, дорога дружино?! Як дожити, щоб стрітись з тобою у Царстві вічності? Я дякую Богові за все, що він мені дав...”. Я, звичайно, ухопилась думкою за ці листи і при першій можливості побувала у селі Кульчин — в оселі, де ще недавно жило щасливо подружжя Озірських. У наш час, коли епістолярний стиль, витіснений з ужитку (його замінили телефонні розмови, “есемески”, надіслані по “мобілці”), ті романтичні письмові освідчення, які я прочитала з дозволу Григорія Маркіяновича, просто вражаючі... Вони познайомилися у важке повоєння — восени 1947 року. Григорій навчався на другому курсі Володимир-Волинського педучилища. Ніна лише вступила на перший курс. Жили в гуртожитку поблизу собору. Саме біля собору в осіннє надвечір’я Григорій побачив четверо незнайомих дівчат, серед яких була і та, що стане єдиною коханою на все життя. — Ніна була простенько одягнена,— пригадує Григорій Маркіянович,— пов’язана жовтою хусткою з довгими китицями. Через деякий час ми познайомились з нею. Настав 1948 рік. Ми зустрілись з Ніною, і я вперше сказав їй, що кохаю. У тому ж році Григорій перейшов на заочне навчання і поїхав у Турійський район — працював вчителем початкових класів у Растівській школі. Ніна — родом із Солович (батько її Федір Коблянський вчителював у Польщі, а в 1939 році переїхав у це село — на батьківщину дружини). Вперше на Спаса Григорій відвідав родину майбутньої дружини. А другого квітня 1950 року вони одружились. Ніна ще вчилась у педучилищі, Григорій працював. А на Покрову того ж року їх чекала розлука. Григорія призвали в армію. Служив він у Забайкаллі. Там закінчив школу офіцерів. Два з половиною роки розлуки не розбили, а навпаки зміцнили їх почуття. І коли сьогодні читаєш ті сотні листів, які кожного дня, а то й по два на день писав Григорій дружині, то розумієш, якої сили почуття єднали молодих людей. “Добрий день, моя найдорожча Ніночка! Моя рідна Ніночка! Як шкода, що так мало ласкавих слів, якими міг я тебе назвати. Хочеться всю душу вкласти в ці слова, щоб передати мою ніжну любов — ту силу почуттів, що горять полум’ям мрій про майбутнє, про нашу щасливу зустріч...”. “Кохана Ніночка, який я щасливий, що ти мене любиш, що не забуваєш тих дорогих хвилин нашого спільного життя. Я сьогодні одержав твого листа. Яка радість читати дорогі слова, писані твоєю рукою в нашій рідній хаті біля того стола, за яким ми не раз милувались, дивлячись одне на одного. Як радісно читати лист від своєї дружини, яка щиро описує свої почуття. І як би це могло бути важко, коли б мені довелось одержати такі листи, які одержують мої товариші. Одному з них наречена написала, що не чекатиме його з армії: мовляв, ти не захочеш взяти мене заміж, коли повернешся зі служби. Ще один однополчанин поїхав додому, одержавши звістку про те, що дружина вийшла заміж і дитину залишила без нагляду. Уяви собі, яка це мука! Я вірю тобі, вірю у несхитність твоїх почуттів...”. “Ніночко, як радісно жити, коли знаєш, що десь далеко є дорога людина, яка мріє про тебе, яка любить і щиро, з нетерпінням чекає твого повернення. Коли одержую твого листа, то неначе побачив тебе і поговорив з тобою. Я тебе ціную дуже високо. Я покохав тебе ніжно-ніжно і поклявся сам собі, що це кохання вічне. Ніхто не займе твого місця у моїй душі. Ти віддала мені свою дівочність, і з тої пори ти стала для мене смислом мого життя. Я люблю тебе любов’ю щирого мужа, який може все віддати за щастя дружини, а як потрібно — то й саме життя”. “Ніночко, мені просто незручно, бо мене тут називають щасливцем, знаючи, що в мене є ти, знаючи, як ти чекаєш мене. Невже я людина, якій, як мені кажуть, випало особливе щастя? Мені теж здається, що це так. Але хто його знає, чим усе закінчиться. Це все-таки — доля...”. А в Забайкалля йшли з Волині листи від Ніни. Писала молода дружина про буденні справи, про те, чим доводилось жити в розлуці. І, звичайно, знаходила теплі слова освідчення для свого Григорія. “Ох, Грішенька, які солодкі є спогади з минулого! Як любо згадувати твою ніжність, а також твоє хороше обходження зі мною. Я не чула від тебе жодного поганого слова, хоч, може, і заслуговувала цього не раз. Але, Грішенька, прошу тебе, забудь всі мої докори і знай, що я тебе люблю всім серцем, ціную як людину, яка зуміла покерувати нашим життям. Тепер, у час нашої розлуки, я ще більш бачу, який ти мені дорогий і потрібний у житті. Я живу тільки одним тобою і чекаю нашої зустрічі. Ти зробив філософський висновок з мого першого листа — ніби я нарікаю на свою долю через те, що мучусь, сумуючи за тобою. Грішенька, пробач мені, що я, описуючи свої переживання, вживаю таке слово “мучитись”. Ти ж писав мені, щоб я в листах говорила все, що підказує мені серце. Отож, цим словом я підсумувала всі свої почуття, нагромаджені за час моєї самотності. Так, я мучусь без тебе, але разом з тим я задоволена, що так сильно люблю тебе...”. Листи допомагали жити в розлуці. Один раз за час служби Григорій був у відпустці — двадцять днів провів з дружиною. Хоч належало бути вдома тільки десять. Але Григорій добирався з Чити швидким поїздом до Москви. Старався скоротити дорогу (а це шість тисяч кілометрів), щоб довшою була зустріч з дружиною. Зараз сам Григорій Маркіянович дивується, “як багато писав — не лінувався”. І, головне, мав що сказати дружині. За життя Ніни вони рідко згадували про ці листи. Дружина була поряд, то й спогад цей не був такий потрібний, як зараз, коли її не стало. — Вона ж, як свічечка згоріла,— каже чоловік. — З районної лікарні відправили в Луцьк. Там хірург сказав: “Якщо є один шанс із тисячі, то треба його використати”. Прооперували дружину. Але вона все одно померла. І в лікарню я з внуком своїй Ніні листа передавав. — Може, й він зберігся?— запитую я і шкодую, бо зачепила болючу струну. Не стримуючи сліз, Григорій Маркіянович каже: — У домовину я цього останнього листа поклав. Похоронили Ніну у Соловичах, біля батьків. І я хочу там лежати. Бо в Кульчині у нас рідні нема, — дочки з сім’ями у Турійську живуть. У нас шість внуків, три правнуки. Дружина останнього внука не побачила вже. Подружжя Озірських народилося одного року, в один місяць. Три роки не дожила дружина Григорія Маркіяновича до свого вісімдесятиріччя. А коли їм було по сімдесят, то вони повінчались в Турійську — в Українській православній церкві Київського патріархату. Священик, даючи напутні слова, зазначив: — Що я вам скажу, ви за своє довге життя більше знаєте за мене... Тоді Ніна Федорівна мовила: — Дозвольте мені подякувати Богові за наші прожиті роки. Хай Господь дасть, щоб наші діти, внуки жили так, як ми. А якщо зможуть, то ліпше за нас. Померла Ніна Федорівна дев’ятнадцятого квітня цього року. Перший раз без коханої дружини святкував Григорій Маркіянович Великдень, Зелені свята. День вчителя вже був без неї. З внуками поїхав у Соловичі, на могилу своєї Ніни, щоб привітати з цим святом, подумки освідчитись ще раз у вічній любові.
