Волонтер з Волині переніс важку операцію на серці і продовжує допомагати бійцям

Валерій Курстак народився та виріс у Росії. У 17 річному віці разом з батьками та братами переїхав у Нововолинськ. Понад 20 років чоловік має на Волині власний бізнес. Коли почалася російська окупація, зібрав команду з небайдужих, став допомагати армії. Відтоді волонтерство не полишає, попри те, що у нього незгортання крові, ІІ група інвалідності. 

«Як капітан запасу я добре розумів плачевну ситуацію, в якій у 2014-му році опинилася наша армія, зокрема 51-ша бригада. Розумів, що без допомоги народу військовим не обійтися, оскільки все, що тільки можна, було розграбовано і знищено, тому з  13 березня 2014 року я почав займатися волонтерством», – розповідає Валерій Люцлянович. Про це пише «Newsmakers».

Чоловік зазначає, що він власними силами організовував людей, які долучалися до цієї справи. Вони у свій вільний час перебирали машини, до яких власним коштом шукали запчастини.

Пощастило, що в мене акцент російський, бо до 1975 року разом із батьками мешкав у Норильську.

«Взяти хоча б такий приклад. Одному з батальйонів треба було терміново їхати на виконання бойового завдання, а акумулятора до машини не було. Наші владці на той час зробили все для того, щоб не дати можливості приватним особам купувати подібні речі. Довелося діяти в обхід заборони. Знайшовши в Києві фірму, яка випускає такі акумулятори, і домовившись про хорошу знижку, ми вже за два дні зібрали кошти і привезли його у бригаду.

Згодом я зрозумів, що всі стараються залишитися осторонь, після чого я пішов до Спілки ветеранів Афганістану, від якої три роки їздив на Схід. Щонеділі та щочетверга я виїжджав на передову. Зараз я не так часто їжджу, оскільки переніс важку операцію на серці», – додає волонтер.

Постійно буваючи в зоні бойових дій, Валерій Курстак не раз потрапляв під обстріли, отримав контузію, на яку спершу не звернув уваги, а тепер має проблеми зі слухом. Він неодноразово боявся за своє життя та життя тих людей, які були в той час з ним.

«Чи боявся я, коли відправлявся на передову? Тільки дурний не боїться. Одного разу, коли ми везли допомогу нашим хлопцям – мало не загинули. Тоді, їдучи до місця призначення, якась всевишня сила повела мене не тим шляхом, яким їздили постійно. В останній момент я повернув кермо і поїхав довшим шляхом. І, прибувши до хлопців, нам сказали, що уже не чекали нас, бо думали, що всі загинули, оскільки ту дорогу обстріляв ворог. Я не знаю, кому дякувати за той випадок», – розповідає Валерій Курстак.

«Був випадок, коли потрапили до бойовиків, але нам вдалося їх обдурити і вирватися. Якось вони під виглядом українських бійців зупинили нашу машину, але я відразу побачив хороші джипи, яких не було в наших. Та й акцент їх видавав. Старший запитав, чи ми, бува, не з шахти їдемо Це й стало підказкою, і я сказав, що так, їдемо, мовляв, зі зміни. Нас відпустили. Далі ми натисли на газ і на всіх парах рвонули шукати своїх. Пощастило, що в мене акцент російський, бо до 1975 року разом із батьками мешкав у Норильську», – ділиться спогадами чоловік.

Волонтер пригадує усі ті страшні події, які переживав в зоні АТО і додає, що молитва рідних та близьких не раз рятувала йому життя.

«Пригадую один випадок, коли ми приїхали до Старогнатівки, від блокпосту у якій сепаратисти знаходилися через поле. І тут до мене підбігає солдат зі словами «Дядя Валера, переставте бігом вашу машину!» Тільки ми від’їхали і в те місце прилетів снаряд. Дуже багато різних ситуацій було, але я ніколи навіть не допускав думки про те, щоб зійти з дистанції. Всі солдати називали мене «дядя Валера», бо по батькові у мене таке, що не з першого разу виговориш (посміхається – ред.)», – говорить «ударівець».

Волонтерством займається уся сім’я чоловіка. Одна донька нагороджена Орденом княгині Ольги за волонтерську діяльність у Київському госпіталі. До неї долучилася і молодша донька.

За поїздку по 80 передач, а оскільки хлопці знаходилися не в одній бригаді, то Валерію Люцляновичу доводилося їхати із Маріуполя аж до Артемівська.

«Кожного разу, коли збирався на фронт, моя сім’я постійно готувала їжу і передавала її хлопцям. У мене був дуже надійний тил», – ділиться волонтер.

«Є, на жаль, серед нас і такі «волонтери», які ніколи не були далі Слов’янська чи Краматорська, а побувавши в Артемівську, вважають це подвигом. І при цьому вони, як і деякі працівники правоохоронних структур, які 30 днів постояли на блокпостах, досить швидко отримали статус учасників бойових дій, тоді як бійцям, які реально воюють в окопах по пояс у воді, доводиться добиватися цього місяцями і навіть роками», – зазначає Валерій Курстак.

У 2014-2015 у волонтера було дуже багато адресних передач, які збирали матері своїм синам, дружини – чоловікам. За поїздку по 80 передач, а оскільки хлопці знаходилися не в одній бригаді, то Валерію Люцляновичу доводилося їхати із Маріуполя аж до Артемівська. Але чоловік знаходив кожного солдата, якому було адресовано передачу.

Валерій Курстак об’їздив Схід вздовж і впоперек – від Маріуполя до Сєвєродонецька. Бував у Мар’їнці, Широкиному, Красногорівці, Водяному, Гранітному, Новоайдарові, Щасті, Новодар’ївці, Станиці Луганській, Красноталівці та в багатьох інших населених пунктах, навіть коли там ішли запеклі бої.

«Найжахливішим був обстріл під Дебальцевим. У той час там знаходився наш загін «Світязь». Хлопці з загону попередили мене, аби я не їхав туди, тому що там пекло. Таким чином вони врятували мені життя.

Будучи під Донецьком, ми також застали обстріли з градів. Коли вони стріляли земля тремтіла під нами.

Також пригадую іншу історію, коли ми, їдучи у Світлодар (везли медикаменти, їжу та одяг – ред. ), потрапили під шалений обстріл. На наших очах снаряд потрапив у машину з нашими хлопцями. Внаслідок атаки усі 8 солдатів загинули – це була страшна картина.  Нас повертали назад, бо дорогу було зруйновано, проте ні обстріли, ні відсутність дороги нас не спинили, ми знали, що у госпіталі потребують допомоги наші солдати», – пригадує зі сльозами на очах волонтер.

За роки волонтерства Валерій Курстак чотири рази привозив додому полеглих хлопців.

«Одного разу, коли ми везли тіло загиблого солдата, потрапили у засідку під Станицею Луганською. Тоді була сильна заметіль і в дорозі застрягло дуже багато машин, а нам потрібно було їхати додому. Я згадав про те, що в цьому місці колись будували новий тротуар і якщо його не зруйнували, то ми би змогли вибратися із снігової засідки. Я вийшов з автомобіля і хлопці, їдучи по моїх слідах, змогли вибратися», – розповідає «ударівець».

Чоловік розповів, що в Нововолинську до допомоги солдатам долучалися усі, навіть школярі.  Діти збирали макулатуру і купували термобілизну солдатам. І таку допомогу вони надавали протягом багатьох років.

«Для наших хлопців важливими були дві речі, які нагадували їм про домівку – це дитячі малюнки та домашні пиріжки. У кожному бліндажі знаходився куточок, у якому висіли ці малюнки та фотографії. І це допомагало хлопцям воювати», – завершив свою розповідь волонтер Валерій Курстак і додав: «Нізащо не покину хлопців!»