АТАКА НА БАГРАМ

Володимир ЛИС

«Якби ти знав, синку, яка то мука чекати»,— напише йому в одному з листів мама. Як потім скаже Євгенія Іванівна, найбільш розтягнутими були ті дні, які так поволі складалися у тижні і місяці, коли Володя служив в Афганістані.

Перед тим сільського механізатора Володимира Левчука із мого рідного села Згорани, що в Любомльському районі, коли призвали до війська, то направили в «учебку», розташовану у місті Славута на Хмельниччині. Їм не казали до чого готують, але вже через місяць за характером занять почали здогадуватись, де доведеться служити.
Хлопцеві, який виріс серед поліських лісів і боліт, звиклому до води у Великому Згоранському озері та, як у нас жартують, найбільшій у світі річці Нережі, спочатку було дивно потрапити у спекотну, закіптюжену вітром з пустелі військову частину в Середній Азії, а потім бачити гори і таку ж безкраю пустелю під крилом літака, який тримав курс на афганську землю. Містечко Баграм стане чи не найвідомішим і найпекельнішим з усіх, де були роздислоковані частини того самого «обмеженого контингенту». Чомусь саме тут, у Баграмі, на межі гір і пустелі вирішили розташувати склади військової техніки і боєприпасів, які деякий час вважалися навіть центральними складами. Саме їх в числі інших довелося охороняти Володимиру Левчуку.
Але, природно, про ці склади знали й американці, й бійці афганського опору, яких досі в нас називають «душманами». Саме наприкінці літа 1986 року, коли туди в травні того ж року потрапив служити Левчук, баграмські склади зазнали найбільшої і найпекельнішої атаки. Він тепер говорить відверто, що йому того дня пощастило. Бо до того доволі часто доводилося йти в караул, який безпосередньо охороняв склади. Були проінструктовані, як діяти на випадок, коли склади почнуть обстрілювати, і все ж дві години на посту здавалися розтягнутими мало не до півдня. А в день атаки, про яку заговорив увесь світ, Володю послали на пост, який охороняв їдальню на території самої частини. Там і почув спочатку віддалене виття — летіли снаряди і міни — а потім і вибухи. Вони наростали і наростали. Стояв суцільний рев і вогонь, який почав насуватися все ближче і ближче.
— Я, звичайно, не знаю, як виглядає насправді пекло, але мені і моїм товаришам тоді здавалося, що нас таки перенесли до пекла,— згадує тепер Володимир Іванович.
Обстріл повторився через кілька годин. Тоді їх уже відвели у спеціально вириті окопи і наказали затуляти вуха. Під час третьої хвилі, коли вже знаходилися в казармі, в якій завжди було неначе в добрій парилці, снаряд упав, пробивши стелю, прямо посеред приміщення. Кілька хвилин сиділи, заціпенівши, чекаючи неминучого вибуху. Втікати було неможливо, бо різкий порух повітря міг спричинити вибух. Потім потихеньку почали один за одним з певними інтервалами пробиратися до виходу. А снаряд так і не вибухнув — як виявилося, це була звичайнісінька «болванка», яку застосовували для свого роду психічної атаки.
Наступного дня із Баграма відправили найбільше — кілька десятків — «чорних тюльпанів», як називали тоді наглухо запаяні труни, які заборонено було відкривати рідним. Справді, якби зазирнули у ті «тюльпани», відправлені після вікопомної атаки на Баграм, то вжахнулися б і не одна мати зомліла б. Невдовзі після цього «баграмського побоїща» відправили до Кабула всіх уцілілих солдатів і офіцерів, бо бачили, який глибокий психологічний шок вони отримали.
Саме в ті дні Євгенія Левчук писала синові послання, в одному з яких зауважувала, що не дочекалася відповіді аж на шість листів. Вона тривожилася, де ж то син і сподівалася, що може він уже не в Афганістані, бо саме тоді пройшло широко розрекламоване повідомлення про виведення аж шести полків з країни, якій нібито допомагав тодішній СРСР будувати соціалізм. Як виявилося, листи від сина впали десь на півдорозі з Баграма до Кабула. Взагалі ж, тодішнє листування між матір’ю і сином-»афганцем» — це скупе свідчення про те, чим жило звичайне поліське село — посадили картоплю, доглядаємо город, ходимо в колгосп. Володя у свою чергу запитує про бабусю Шуру, про брата Сашу, який теж служив, тільки в Союзі. Але в одному з його листів я натрапив на прості і вражаючі рядки: «Я цілком живий і здоровий. Можу вам хіба написати, як пахне пустеля, як скрипить і співає пісок. Часом він буває червоний…». В останньому реченні, як то кажуть, колосальний підтекст, розумій, як хочеш — чи то від пекучого сонця червоний, чи то від солдатської крові, яка щедро тоді проливалася на далеку землю, котра вперто не хотіла жити за чужими законами.
Через кілька місяців після того листа, в листопаді 1986 року, Володимир Левчук, якому судилося вижити, таки покинув Афганістан. Був показовий парад у Теплому Стані, військовому містечку в Кабулі, який уже транслювали і по Центральному телебаченню. А у Володі збереглася газетна вирізка з бравурним репортажем і фотографією, на якій він намагається розпізнати в парадному строю і себе.
Афганістан наздогнав його уже на Далекому Сході, куди відправили дослужувати. Раптом відчув, що став гірше чути, почали боліти вуха, голова.
— Де це тебе так стукнули, солдате? —запитав лікар-підполковник з військового госпіталю у Владивостоці. — Рани ж немає, а такі порушення слуху.
— Афган, — коротко відповів пацієнт госпіталю.
Підполковник згодом поставив діагноз: неймовірно велике перевантаження слухових перетинок. Порадив, щоб він уникав роботи, яка пов’язана з великим гуркотом і надмірним навантаженням на слух. Все ж, Володя не послухався, точніше не зовсім послухався, бо після служби, хоч і закінчив Володимир-Волинський технікум механізації сільського господарства, вернувшись до рідного села, пішов знову працювати звичайним трактористом — дуже вже любив техніку, конторська робота, як він каже, не для нього.
Тепер же у Згоранах давно немає ні колгоспу, ні іншого колективного господарства, навіть ферми та інші колгоспівські будівлі мої земляки, які здавна славилися затятим індивідуалізмом, розібрали, як мовиться, до останньої дощечки. Зараз Володимир Левчук веде своє скромне індивідуальне господарство, коли настає сезон, йде до лісу збирати ягоди і гриби. У дружини Галини також скромна зарплата санітарки місцевого дитячого протитуберкульозного санаторію. Разом із трьома дітьми — Олегові тринадцять, Юля на три роки менша, а Юрчику буде всього два рочки — живуть у скромній оселі бабусі Олександри Онисимівни (яка, до речі, рано втративши чоловіка, сама виховала трьох дітей), куди Володя перейшов жити ще відразу після одруження, розвантажуючи свою, також переповнену, батьківську хату.
Хатина ця більш ніж скромна. Недавно комісія на чолі з сільським головою Сергієм Левчуком (однофамілець Володимира) констатувала, що ця хатина, споруджена ще відразу після війни, після переселення із хутора, перебуває в аварійному стані і ремонту не підлягає. По суті, вся сім’я, разом із 85-річною бабусею, яку вони доглядають, тулиться в одній кімнаті.
Не секрет, що є і серед колишніх «афганців» такі, про яких кажуть, що він «своє з очей видере». На жаль, чи, може, на щастя, Володимир Левчук до таких не належить. Він з тих, хто вміє орати землю і вирощувати на цій скупій поліській землі сякий-такий урожай, за який тепер, якби захотів щось продати, отримаєш мізерні копійки, але не вміє постояти за себе. Він з тих, хто й досі вірить у «доброго царя», не усвідомлюючи, що ті «добрі царі» здатні лише посилати на війну, самі ж відправляючись на царське полювання.
— Дайте хоч я скажу,— вступає у розмову його дружина Галя. — Хотіли ми, хотіли своїми силами поставити нову хату. Залили фундамент, дещо ще купили та далі грошей не вистачило, бо ж будматеріали дорогі. Та за одну документацію на приватизацію ділянки пішло майже півтори тисячі. А діти ж ростуть, в школу ходять, я зараз меншого доглядаю. Та коли повернуся на роботу, Господи, скільки доведеться збирати, щоб стіни звести. Чула, що «афганці» отримують допомогу, ну невже ж ми найостанніші? Стоїмо на квартирному обліку в сільській раді, але ж сільрада квартир не отримує.
Відверто кажучи, я не знав, що сказати моїм землякам. Вулиця Кутова, на якій вони живуть, з легкої руки згоранця дядька Івана, якого в нас прозивали чомусь Бойком, отримала народну назву Ленінської. Хоча сама невелика, за дощової погоди завжди жахливо розквашена і впирається в болото, яке відділяло її від колгоспного двору.
І наостанок про Володіну маму Євгенію Іванівну, яка працювала і в колгоспі, і довгий час касиром на місцевій автостанції. У далекому вже 1966-ому році несподівано для багатьох вийшла заміж за Івана, сина нашого церковного старости Кіндрата Левчука. Мало того, що обранець був із сім’ї «клерикалів», то ще й вінчалися у місцевій Свято-Дмитріївській церкві. Звісно, наступило виключення з комсомолу і негласна заборона на вступ до вузу. На запитання ж на бюро райкому комсомолу, заради чого вона поламала собі, така молода і перспективна, майбутню кар’єру, відповіла, як вона вважала, дуже важливим аргументом:
— Тому, що я його полюбила.