Герой з Волині: «Донечко, я тебе дуже люблю й любитиму навіть після смерті»

 «Усе, через що ми проходили з Олегом, було в нашому житті вперше»

Завдяки соцмережам, заочно я вже знала Ірину. У квітні в нашій газеті була публікація «Не по Божому: священник не пустив до церкви тіло загиблого Героя» (йдеться про храм упц мп, що в селі Тоболи Камінь-Каширського району. – Авт.). Інформаційним приводом для її написання послужив – лист із фейсбук-сторінки вдови з коментарями цієї інтернет-спільноти. Вже тоді, завдяки онлайн-знайомству й можливості прочитати пости Ірини, зокрема за той час, коли не стало Олега, пройнялася емоціями жінки, яка втратила коханого чоловіка й «як тепер іти далі», а її донька – татка, з котрим у них був особливий духовний зв’язок. І якогось дня запропонувала Ірині поспілкуватися з нею для газетної публікації, хоч розуміла, що можу одержати відмову, бо «ще надто свіжа рана». Але оскільки ви читаєте ці рядки, то наша розмова відбулася…

Ми зустрілися в луцькій квартирі, де жило подружжя. Тут, як скаже Ірина, все нагадує про Олега. У куточку, на тумбочці – військовий баул, де кожна річ – особливо дорога жінці, знімок подружжя, на якому зафіксовано пам’ятний момент з того дня, коли вони зареєстрували свій шлюб. І розмова наша насамперед – про їхню любов…

Олег – родом із Тоболів, Ірина – з сусіднього села Рудка-Червинська, що на Камінь-Каширщині. І їхня любов – ще із її шкільних літ. 

– У 2010 році почалася наша історія. Я закінчувала дев’ятий клас, коли ми вперше зустрілися,  – пригадує жінка. –  Олег приїхав у наше село, у клуб із своїм другом (нині – нашим кумом). Дуже добре пам’ятаю, що це було 23 травня, другий день Трійці. Знайомство яскраво запам’яталося. Як і те, що було згодом, бо все, через що ми проходили з Олегом, відбувалося в нашому житті вперше. 

Ірина вчилася далі в Новочервищанській школі, Олег, котрий був на три роки старший за неї, здобував спеціальність оператора комп’ютерного набору в Луцьку. Потім Ірина стала студенткою Волинського державного університету імені Лесі України, а її обранець часто бував за кордоном на сезонних роботах – «разом з братом бруківку укладали». А їхні зустрічі розтягнулися на довгих сім літ. Вони одружилися в 2017 році, коли Ірина закінчувала бакалаврат, а магістратура була – вже в очікуванні донечки. Стосовно того, якими були ті сім років їхніх зустрічей, Ірина говорить:

– Нелегкими… Ми сварилися й мирилися, плакали й сміялися, любили… Наше життя було дуже експресивне, ми були істинно, як інь і янь і, може, саме це нас тримало разом стільки літ. І весілля наше розтягнулося на пів місяця. 27 січня ми в Луцьку розписалися, а третього лютого повінчалися в храмі села Нові Червища, бо там була українська церква. Напередодні випало море снігу (від слова «по коліна»), пора – просто казкова. І я була щаслива, що всі ці урочистості – не в один день, що можна насолодитися незабутніми моментами. 

І такий ще спогад, особливо дорогий Ірині:

– Коли під час таїнства вінчання ми давали подружню обітницю перед Богом, то Олег сказав: «Переді мною стоїть та давня картинка з першої нашої зустрічі: ти – в зеленому гольфі і великі-великі очі, крім яких я нічого не бачив». Олег, до речі, не любив танцювати. А на своєму весіллі зробив виняток. І під самий кінець з ноткою жалю мовив: «Невже все зараз закінчиться? Жили, планували – і от це сталося, а за ним – новий виток життя».

 «Можете уявити, що відчуває людина, коли чує таке прощання?»

І на цьому «витку» спочатку в подружжя були радісні події. Особливо пам’ятне народження донечки – дитини дуже бажаної. Олег був поруч із дружиною всі дев’ять місяців, навіть на заробітки не їздив. І, звісно, – під час пологів. Перш Ірині казали, що буде хлопчик, й це дуже потішило майбутнього татуся. Та наступне ультразвукове обстеження показало, що це – дівчинка. Але така новина, за словами жінки, не розчарувала Олега. І коли Аня вже підростала, то він сказав дружині: «Ти знаєш, я хочу ще дівчинку».

– Між Олегом і нашою донечкою був просто неймовірний зв’язок, – каже Ірина. – Я не можу говорити про це без сліз, бо, на жаль, більшу частину своїх літ вона провела без тата. Перші три роки Олег часто їздив за кордон на заробітки, тож були часті розлуки. Попри це, у нас – багато фото, зроблених у ті моменти, коли він був удома. І зараз – це те, що зберегло для Ані відчуття, якого чудового тата вона мала. Я завжди старалася плекати цей зв’язок між ними, знаючи, наскільки це цінне й важливе. Донька любила тата, він – її. 

Він мріяв навчити її плавати, кататися на велосипеді. Велосипед доньці я купила вже тоді, коли Олег загинув. І плакала, вручаючи такий подарунок.

Шкода, що вже ніколи тато й донька не зустрінуться. Коли 24 лютого 2022-го почалася повномасштабна війна, Олег був у Маневичах – мав там якраз роботу. Зразу ж повернувся. Вирішили, що в багатоповерхівці, та ще й панельній, небезпечно залишатися, й поїхали в Рудку-Червинську, до батьків Ірини.

– Ще Олег нічого не казав, – повертається спогадом у ті дні Ірина, – але я розуміла, що чоловік удома не залишиться. Що настане момент – і він піде на війну. Так і сталося. Хоч спочатку змиритися з цим мені було важко: як це залишитися самій з малою дитиною? Олег разів п’ять ходив у Маневицький військкомат, його зразу не хотіли брати, бо в нього не було військового досвіду. А потім таки сказали, щоб проходив медкомісію – 6-го березня візьмуть. І це, мовляв, ненадовго – хіба на пів року. Тоді я думала: «Господи, пів року – це ж так багато! Як же будемо без нього?». Ми тоді навіть не розуміли, куди Олег іде. Сказали, що буде четверта (навіть не друга!) лінія оборони. А насправді він потрапив у найгарячішу точку.

І перших пів року, як пригадує тепер Ірина, це був жах – на кшталт останнього дня. Щоразу, коли Олег дзвонив дружині, то прощався з нею.

– Можете уявити, що відчуває людина, коли чує таке прощання? – говорить жінка й додає: – Така була реальність. Підрозділ, в якому служив Олег, поставили на місце взводу, велике число бійців якого загинули. Вони перебували тоді в оточенні. 

«Був якраз день народження Олега, й мені захотілося, щоб тато й доця побачилися»

Олег Пронцевич – один із тих, хто пішов воювати на початку повномасштабного вторгнення, і був на передовій у складі 68-ї бригади впродовж трьох літ. Бійців виводили на якийсь час з позиції, але повноцінної ротації так і не було – лише короткочасні відпустки. І все це – на тлі невимовного болю, коли гинуть твої побратими – ті, хто став уже рідним. А це має неабиякий вплив на психіку. З цього приводу Ірина говорить: 

– Я спілкувалася з жінками, чоловіки яких служать. Знаю, як це буває, коли вони зриваються на своїх дружинах. Чи в нас таке було? Було. Але я старалася допомогти чоловікові, розуміючи, як йому важко і як важливо виплеснути емоції. Ми з ним багато спілкувалися. Практично були на зв’язку, як тільки траплялася така можливість. 

Спочатку, як проходив медкомісію, Олега Пронцевича записали в снайпери. За три роки він був і медиком, і гранатометником. А що це – піхота, то довго був в окопах. Уже в кінці свого бойового шляху (як тепер знаємо, – і життєвого) він безпілотниками керував, бо завжди мав великий інтерес до техніки.

 – Коли я чую від когось, що Олег «три роки відмучився на війні», – коментує це Ірина, – то я з цим не погоджуюся. Він жив на війні, і за ці три роки, вважаю, зробив більше, як за всі свої тридцять. Олег знайшов багато справжніх друзів – таку опору, якої до цього не мав. І стосовно справи, якою займався наостанок (це вже побратими мені розповідали, як приїжджали), був настільки вмотивованим, що, виконавши свою роботу, – «відлітавши» на безпілотнику, не на перекур ішов, а до побратимів, щоб їм допомогти.

По суті, як розмірковувала жінка, їхнє з Олегом життя – життя уривками, але, хоча й так, вона дякує долі за все, що їм подарувала. Особливо пам’ятні для неї поїдки до чоловіка на Схід України. Ірина двічі була в нього. Торік у червні вони зустрічалися в Покровську, а в грудні – в Добропіллі. От про це останнє побачення – особливий спомин: 

– Покровськ на той час уже був закритий, й ми з Анютою вирушили в Добропілля. Був якраз день народження Олега, й мені захотілося, щоб тато й доця побачилися. Багато людей, з якими їхала одним потягом, засуджували мене: як так – з дитиною вибралася в таке небезпечне місце? А я й зараз (власне, особливо зараз, коли Олега нема!) скажу, що це було найправильніше моє рішення за три роки. Ми були там тиждень, і цей час подарував мені дуже яскравіші моменти. Бо це були дні – для нас трьох – мене, Олега й Анюти. Олег тішився, що може за довгий час життя на війні виконувати якісь домашні справи, побути з донькою. Він мріяв навчити її плавати, кататися на велосипеді. Велосипед доньці я купила вже тоді, коли Олег загинув. І плакала, вручаючи такий подарунок, бо розуміла, що це, на жаль, те, чого люблячий тато не міг зробити сам.

«Я просила, благала, щоб Олега не залишали під завалами»

Згадуючи про останні дні життя Олега, Ірина розповіла, що якось, незадовго до загибелі, вони, спілкуючись по телефону, аж посперечалися, бо чоловік сказав, що бачив у сні… смерть:

– Я за це себе дуже картаю. Правда, він інакше висловився: «Я бачив ту тітку». Знали б ви, скільки разів та «тітка» його переслідувала! Та Олег же був «везунчик» – не раз вдавалося з нею розминутися. Але…
8 квітня Олег Пронцевич поїхав на позицію. Коли добрався до місця призначення зателефонував дружині, сказав, що все добре. Вона спокійно, як мовиться, видихнула, бо знала, що чоловік не любить переїздів у машині, оскільки там він нічого сам не контролює. Домовилися, що він подзвонить завтра. А того «завтра» вже не було.

 – Від Олега не було дзвінка і я не могла вийти на зв’язок із його побратимом, який, виявляється, безліч разів мені телефонував, та моя мобілка тієї ночі була на такому режимі, що до мене міг додзвонитися тільки Олег. Коли нарешті він з’явився на зв’язку, то я почула його коротку фразу: «Іра, ми не можемо знайти Олега!». Був, як з’ясується потім у розмові, приліт, коли вони приїхали на позицію й поміняли хлопців. Все вибухнуло. Хлопців, які розташувалися в підвалі будівлі, – серед них знаходився й Олег,  засипало. Таке вже траплялося – це ж війна, але закінчувалося благополучно. Я знала, що Олег завжди ходив кілометри, аби забрати з поля бою своїх побратимів, йшов по мінних полях, носив хлопців у відрах, збираючи по частинах. Просила, благала, щоб Олега не залишали під завалами. Його, дякувати Богу, знайшли, витягли...

Бійцям у принципі заборонено першими повідомляти рідним про факт  загибелі когось. Але це саме той винятковий випадок, коли дружина, ще навіть не одержавши офіційного сповіщення, знала, що чоловіка вже нема. 

– За цим документом ми самі їздили у військкомат. Причина загибелі, як написано в свідоцтві про смерть, – мінно-вибухова травма – в Олега була розтрощена задня частина черепа, – каже Ірина. – Якщо можна вважати це хоч якимось заспокоєнням, то це те, що «смерть була моментальна» – він навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

Похоронили Олега на Луцькому кладовищі, що в Гаразджі. І тепер, коли донька каже: «Мам, поїхали до тата», вони вирушають на це, таке дороге їм місце. Ірина везе каву і сигарети, бо, як каже, чоловік із цього починав свій ранок там, на війні. Після телефонного спілкування говорив: «Я пішов пити каву».

Ірина показує «Срібний хрест» – нагороду, котру Олег одержав 6-го березня цього року на передовій. А ще – листи, які писала чоловікові, малюнки дочки, які вона передавала таткові. Окремі аркуші, які були в його барсетці, настільки «зістарилися», що сьогодні їх непросто прочитати. Всі ці, тепер уже – сімейні реліквії, Олег зберігав впродовж трьох років на війні. І сам писав своїм дівчаткам. «Донечко, я тебе дуже люблю й любитиму навіть після смерті», – в цих словах зараз – і мимовільне прощання, і обіцянка, навіть з Небес оберігати свою Анюту, якій завжди так не вистачатиме тата. 

– У нас з Олегом попереду було ціле життя, багато цікавих і приємних моментів – говорить Ірина. – На жаль, війна все це забрала. І сьогодні я живу з думкою: «А що б він  зробив?», «А як би було краще?».

Парадоксально, але я дуже боюсь Перемоги. Боюсь, бо розумію, що, коли всі повертатимуться додому з війни, Олег до нас не прийде. Здається, тоді мені буде найважче.

…І про таке, дуже потаємне, розповіла Ірина. Виявляється, її чоловік хотів, щоб після загибелі його кремували:

 – Це була воля Олега, і всі це знали. Але мені не дозволено було цього зробити. І то був ще один біль, з яким я жила до сорока днів після загибелі чоловіка. Коли ж було сорок днів, хлопці привезли його речі, серед яких був бронежилет в крові. І тоді я вирішила: якщо не змогла кремувати тіло чоловіка, то спалю бронежилет і розвію попіл на його улюбленому місці. 

Це «улюблене місце» Олега Пронцевича – біля Стиру, поблизу Дубнівського мосту, де він завжди рибалив.

– Того дня, коли я це зробила, – каже жінка, – була безвітряна погода, падав невеличкий дощ. Я сіла на березі й зрозуміла, чому мій чоловік так любив це місце. І тепер, коли мені важко, то я їду сюди зі своїм смутком і думками про Олега. Люди кажуть мені: «Відпусти його». А як? Є біль, який ніхто не зрозуміє, не переживши його. Мене тримає віра в те, що Олег десь є, і як закінчиться мій земний шлях, то ми з ним побачимося.

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: На кладовищі в Нуйно вже 10 могил, над якими височать жовто-блакитні прапори….