Волинська мама Героя: «Влад заповів розвіяти його прах на горі Піп Іван»

Їхній син на той час вчився в академії музики у Дніпрі. Та навесні 2024-го, уже в Києві, де жив тоді з коханою дівчиною, він, музикант із маріупольським серцем і волинським корінням, пішов служити в 3-ю штурмову бригаду й віддав життя за Україну

«Син навчався на третьому курсі академії музики, коли почалося повномасштабне вторгнення росії»

Ми познайомилися із Тетяною Філюк наприкінці 2023 року. Тоді адресу відрядження підказало те, що велика війна змусила бухгалтера маріупольського порту влаштуватися листоношею у Великій Глуші. Маріуполь уже в перші дні повномасштабного вторгнення опинився під обстрілами – в їхній будинок було пряме попадання («Дві міни в дах влучили, тож все вигоріло – одні стіни залишилися. А що вогонь не знищив, то окупанти винесли»). Тож, протримавшись 21 день, подружжя – Тетяна Філюк та Валерій Корчига – вирішило виїжджати у безпечніше місце. Спочатку у Дніпрі зупинилися, де на той час син Владислав вчився в академії музики.

Далеко не вирушали, бо все-таки була надія, що скоро можна буде повернутися додому. Винаймали квартиру, сподівалися роботу знайти. Але через місяць, коли стало зрозуміло, що повертатися нема куди, поїхали у Велику Глушу. Рятувало те, що, як говорила Тетяна, в батьківську хату вернулася, де, може, щось і не так, як було вдома, але вона тут виросла, тож коріння тримає. А головне – тоді їхня сім’я, хоч і жила в розлуці з сином, та з ним можна було поспілкуватися по телефону й навіть зустрітися. У серпні 2023-го Влад запросив матір до себе в Київ, куди переїхав зі своєю дівчиною. Сказав: «Мам, ти маєш достойно зустріти 50-й рік у своєму житті!». Одне слово, свято їй влаштував. Ще не було цього страшного й непоправного – втрати єдиного сина, якому тепер вже не зателефонує, не почує рідного голосу. Можна тільки згадати, яким він був:

– Влад музикою почав займатися ще з дитячого садочка – може, тому, що мені хотілося, щоб він різносторонньо розвивався. Навчався спочатку в школі мистецтв міста Маріуполя, згодом – у музичній школі, яку закінчив по класу кларнета та саксофона. Але, наскільки знала, не думав пов’язувати своє життя із музикою. А ось як закінчував дев’ятий клас, то вирішив вступати в музичний коледж. Потім була академія музики міста Дніпра. Син був на третьому курсі, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. З гуртожитку студентів відразу, як мовиться, попросили, бо там поселили тероборону. Оскільки він зустрічався з дівчиною з Дніпра, Ксюшею, то якийсь час на запрошення її матері жив у них. Та за якийсь час вони обоє поїхали до Києва. Хоч я й просила, щоб закінчив академію, Влад провчився лише до нового, 2023 року й взяв академвідпустку, бо, на його думку, навчатися музиці, то зранку й до вечора треба працювати з інструментом. А просто рахуватися в академії, аби тільки здавати екзамени, щоб одержати згодом документ про освіту, вважав недоцільним.

«Я вас так люблю!»

Сьогодні жінка пригадує, як ще до великої війни, у 2021-му, Влад вперше приїхав у Маріуполь із Ксюшею. Власне, тоді й познайомив зі своєю дівчиною. Новий 2022 рік зустрічали разом.

– А торік у квітні вони удвох були в нас, у Великій Глуші. З собакою приїхали. Такого вихованця, що став улюбленцем, взяли собі. Зараз я можу сказати, що у сина тоді все вже було розплановане – з коханою дівчиною в гори піти, нас відвідати і… з роботи баристи, яку обрав для себе в час війни, розрахуватися. Коли вони їхали від нас до Києва, й ми підвозили їх до потяга у Ковель, то син сказав, що йде служити. Це було остаточне рішення. У середині червня син записався в 3-ю штурмову бригаду. Було навчання на полігоні «Десна», що на Чернігівщині. Чоловік у вересні їздив до нього, а я – ні, – розповідає Тетяна, не стримуючись від сліз. – За роботою не було як вибратися в дорогу. Зараз не можу собі цього пробачити. А потім Влад був уже на Лиманському напрямку…

Недовгий шлях Влада на передовій, по суті, жовтень – листопад. Вони спілкувалися кожен день. Матері хотілося більше поговорити з сином. Він зупиняв її: «Мам, я ж – не на відпочинку». Набирав номер когось із батьків в основному ввечері.
– У сина були всього три бойові завдання, – говорить мама Героя. – Під час другого, 21 листопада, мав поранення. Я просила розповісти, як і що сталося, бо ж хочу знати все, що його стосується. Але Влад казав коротко: «Тобі цього не треба знати». «Коли ідеш на завдання, то хоч номер телефону когось з хлопців нам дай, щоб ми могли подзвонити й дізнатися, де ти, як, якщо з тобою не буде зв’язку. Влад одне твердив: «Все добре… Я вас сам наберу. А як щось станеться, то вам зателефонують і повідомлять». Зараз, пригадуючи наші розмови, ловлю себе на думці, що закінчувалися вони кожного разу словами сина: «Я вас так люблю!».

Зараз, пригадуючи наші розмови, ловлю себе на думці, що закінчувалися вони кожного разу словами сина: «Я вас так люблю!».

Через місяць після поранення було те, третє завдання, з якого боєць Владислав Корчига не повернувся. Батькам так і не невідомо, що сталося.

– Ніхто нічого не розповідає. Знаємо тільки, що Влад пішов на позицію ще 6 -го грудня, – каже Тетяна, – а дехто з хлопців, які з ним загинули, – пізніше долучилися – 17 – 18 грудня. Тільки наш син так довго був на завданні. А чого так? Я роздобула номер телефону командира. Коли додзвонилася до нього, то на своє запитання почула: «Не було ким замінити». Щодо обставин – коротка фраза: «Не можу розповідати». До речі, спочатку нам повідомили, що син пропав безвісти. Хоч, як я розумію, вже було відомо, що він загинув, – просто тіло не могли зразу забрати. Побратим, який приїжджав на прощання з Владом, сказав: «Ми на дві години не встигли до них на підмогу». З цього можна зробити висновок, що хлопці потрапили в оточення. Там всі й полягли. Нашого сина першим забрали, а одного із його побратимів – аж 14 січня наступного року. Дехто так і залишився там, біля Новоєгорівки Сватівського району…

«Хлопці, які приїхали з передової, прощаючись із Владом, читали молитву українського націоналіста»

Домовину з тілом Влада Корчиги, якому назавжди – двадцять п’ять літ, привезли в Київ – туди, звідки він ішов на службу в Збройні Сили України. Прощання з ним було там же. Виявляється, Влад, який бачив реальну ситуацію, знав, що кожен день війна забирає чиїсь життя, сказав батькам, як його похоронити, якщо він загине. Який то невимовний біль – чути таке матері від дитини! Їй милішими були слова сина, котрі не раз повторював: «Не переживай, я – фартовий!».

– Я й сама увірувала в це – ніколи не думала, що з моїм сином може статися щось недобре, – говорить мама Героя. – А воно он як обернулося… Влад і з Ксюшею, і сам усі Карпати сходив. Крім найвідомішої й найвищої – Говерли, підкорив багато інших вершин. Зараз за знімками можна простежити, що це були Піп Іван, Маковиця, Синячка, Петрос, Явірник-Ґорґан… І от син заповів кремувати його тіло, якщо загине, й розвіяти прах на горі Піп Іван. Організацією прощання з Владом займалася 3-я штурмова бригада. Нам із чоловіком говорили, що можуть привезти домовину у Велику Глушу. Але ж то мала бути кремація, що є можливою тільки в Києві. Тож я подумала, нащо сина з Дніпра, де його тіло було після загибелі, в таку дорогу відправляти, а потім вертати до столиці? Й ми з чоловіком вирішили в Київ їхати й там попрощатися з сином.

Як каже жінка, дякувати Богу, похоронна служба надала їм на дві години приміщення, щоб вони могли побути з Владом. Велике горе розділила з ними близька рідня, а також хресна мати загиблого воїна, товариш, який ще воює, – колись вони навчалися разом у музичному коледжі в Маріуполі.

А вже на церемонії прощання була почесна варта, побратими із 3-ї штурмової бригади. Хлопці, які приїхали з передової, читали «Молитву українського націоналіста». «…Знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна!», – в цих словах – сила духу і Владислава Корчиги, який віддав життя за Україну.

– Ніби й чуже для Влада місто Київ – недовго тут жив, але у них із Ксюшею тут були вже друзі, знайомі. І з Дніпра прибули ті, з ким вчився в академії музики, – каже Тетяна. – У сина мала бути така мирна професія, а він відклав свій саксофон і взяв у руки зброю. Дехто дивувався: «Як ти не відговорила сина від служби?». А як могла це зробити, якщо він із дитинства був самостійним? Рішення приймав сам і тоді, як сказав, що вступатиме в академію музики, і тоді, як пішов у 3-ю штурмову бригаду.

У сина мала бути така мирна професія, а він відклав свій саксофон і взяв у руки зброю.

 Це – дуже делікатне питання, але все ж не можу не задати його батькам: «Прах сина похоронили чи, як він заповідав, розвіяли на горі Піп Іван?». Виявляється, ще нічого не робили. Урна з прахом поки що зберігається в Києві.

– Нас колись не стане, й про Влада забудуть, – говорить з приводу цього Тетяна. – А якщо могила десь буде, то хтось таки прийде, згадає про нього. То ми ще не знаємо, що робити. Думаємо.

Може, є мрія повернутися в Маріуполь?

– У російський Маріуполь ми не поїдемо. Тільки як визволять його українські війська, – каже батько Героя Валерій Корчига.

– А того Маріуполя, яким ми його знали, уже ніколи не буде, – з сумом додає Тетяна. – Вже ні про що не мрію – хіба про те, щоб хоч на трошки потрапити в свій дім і забрати фотознімки Влада – усі альбоми з його дитячими, шкільними світлинами там же, вдома, залишилися.

«Хай би дитина у вас була – внук чи внучка для нас з батьком»

Хтось, може, й подивується, що хлопець, який народився в Маріуполі, жив, не секрет, в середовищі російськомовних, для кого й досі «нєт разніци», як розмовляти, виріс таким відданим Україні. Й це, судячи зі слів матері Владислава, проявилося не тоді, як почалася повномасштабна війна, а значно раніше:

– У сина не було проблем із українською – це ж моя мова, то чув її змалку. В якийсь момент, як казав мені, й думати українською змусив себе, щоб не доводилося на ходу своїх думок перекладати. Бувало, що й мене виправляв, коли проскакували русизми. Ще навчаючись у музичному коледжі, а це – 10 – 11 класи, Влад їздив на книжкові форуми до Львова, де купував новинки української літератури. І нам із батьком дарував, щоб читали. Зараз мені особливо хочеться знати все про його, таке непростимо коротке, життя, чим він цікавився, що читав. Коли ми в Києві прощалися з Владом, я взяла у Ксюші декілька його книжок, щоб і самій прочитати їх, відчути те, що син міг відчувати. І знаєте, які це книжки? «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського, «Двійник» Тараса Лютого. При нагоді ще зустрінемося з Ксюшею – віддам книжки, які прочитала, й візьму взамін інші. Ми з Ксюшею спілкуємося, переписуємося. Вона тяжко пережила втрату Влада – вони ж три роки прожили разом, були гарною парою однодумців. Дивилась на них і тішилася, яка в нас – чудова молодь.

І вже від цього – місточок до такого потаємного:

– Коли я дізналася, що Влад іде на війну, то казала йому: «Хай би дитина у вас була – внук чи внучка для нас з батьком». А він мені відповідав на це: «Ксюші буде тяжко без мене ростити дитину». Не допомагало й те, що я запевняла: «Ми ж будемо допомагати». Дуже шкодую, що ми з чоловіком так і не маємо онука.

 …Життя, на жаль, – не кінострічка, не прокрутиш назад. З непоправною втратою, з болем, який не покидає, треба йти далі. З роботою листоноші Тетяна Філюк, до речі, зовсім недавно розрахувалася. А от волонтерству, до якого долучилася торік восени («тоді ще син був живий»), віддає все більше часу. З жінками-односельцями, яких зорганізувала Ніна Шитлюк, плете маскувальні сітки. За підрахунками Тетяни, великоглушанські волонтерки зробили вже майже чотири тисячі квадратних метрів.

– Маємо багато замовлень. Є вони і від бійців 3-ї штурмової бригади – про їхні запити ми дізналися через групу, створену в соцмережах патронатною службою – військовим підрозділом цієї бригади.

З-я штурмова бригада для матері Героя – особлива. Там служив її син, там він став справжнім Воїном, над домовиною якого невипадково звучали слова: «… і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна!».

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Війна змусила  Никона Кулика у 90 років  повернутися на рідну Волинь.