Курси НБУ $ 39.59 € 42.26
Війна змусила бухгалтера маріупольського порту влаштуватися листоношею у Великій Глуші

Сімейна мандрівка – ще до пандемії, до великої війни – у неповторну гостинну Грузію.

Фото з архіву Тетяни Філюк.

Війна змусила бухгалтера маріупольського порту влаштуватися листоношею у Великій Глуші

Тетяна Філюк та її чоловік Валерій Корчига другий рік живуть у Великій Глуші на Любешівщині. Тетяна – родом із цього села, тож подружжя, рятуючись від війни, знайшло прихисток у її батьківському домі. Уже четвертий місяць жінка й роботу має – її, листоношу, тепер радо зустрічають односельчани: комусь пенсію принесе, соціальну виплату, іншому – газету...

Фотозгадка про довоєнне життя  в Маріуполі:  зимовий ранок  у міському  саду дорогою  на роботу.
Фотозгадка про довоєнне життя в Маріуполі: зимовий ранок у міському саду дорогою на роботу.

 «Що несе їхнє «визволення» ми відчули ще в 2014 році, коли місто захопили деенерівці»

З пані Тетяною ми зустрілися у місцевому поштовому відділенні після того, як вона вже обійшла «свої» вулиці (всього їх у неї аж десять, тож добре, як сказала жінка, що чоловік їй допомагає, сприймаючи цю роботу як можливість прогулятися на свіжому повітрі). Насамперед цікаво почути, як же мешканка Великої Глуші стала свого часу жителькою Маріуполя. Виявляється, її самостійне життя почалося у рік, коли Україна здобула Незалежність:

– Я закінчила середню школу й вступила до Полтавського університету економіки й торгівлі. У 1995 році, коли одержала диплом за спеціальністю «економіка підприємств», усе вирішилося само собою – поїхала у Маріуполь, де вже жила моя старша сестра Наталія. Там і роботу знайшла, й майбутнього свого чоловіка зустріла. Я працювала в податковій інспекції, Валерій – у міліції.

Коли він, старший від Тетяни на п’ятнадцять років, запропонував їй руку й серце, відповіла згодою і, як говорить тепер, постукуючи по дереву, аби не зурочити, ніколи про це не пошкодувала. У подружжя народився син (йому зараз 24 роки), вони мали гарний будинок зовсім неподалік від моря. Одне слово, все у них складалося добре. Та от війна поламала людям життя…

– Це лихо почалося для нас ще в 2014-му, – пригадує Тетяна. – У квітні й травні Маріуполь був в облозі. Потім його захопили деенерівці. Для мене це був період, який я дуже важко пережила. Кажуть, що людина до всього звикає, – до так званої днр я не могла звикнути. Тоді теж буквально за декілька днів багато людей виїхало. На вулицях – порожньо, магазини в центрі міста – пограбовані. Слава Богу, дуже швидко, вже 13 червня, «Азов» звільнив Маріуполь. Містяни жили з острахом, що буде далі, але з надією на краще.

Обабіч дороги люди вбиті лежали – хоронили їх прямо у дворах будинків. 

Відбудова ж почалася, по суті, аж у 2016–2017 роках. Тоді нові сквери, парки з’явилися. У 2020-му було урочисто відкрито Льодовий палац, споруджений за програмою «Велике будівництво». Школи відбудовувалися. Все це добре, як тепер розмірковує Тетяна, але треба було і в оборону кошти вкладати:

– А то якось усі заспокоїлися вже, що 2014-й не повториться. У нас пляжі два-три роки були закриті – там стояли оборонні укріплення. А перед самим повномасштабним вторгненням росії їх… зняли, коли потрібно було, навпаки, ще більш розбудовувати.

«Уже в перший день вторгнення наше місто було під обстрілами»

На час початку повномасштабної війни Тетяна Філюк працювала в порту Маріуполя. Пішла на це велике підприємство, бо воно зовсім поряд із їхнім будинком, а головне – їй запропонували цікаву роботу.

– Правда,  лише декілька місяців пропрацювала тут, – розповідає жінка. – Тільки входила в русло нової справи – почала робити звітність за 2021 рік за міжнародними стандартами. І от – 24 лютого 2022-го. Нас розбудив син – зателефонував із Дніпра, де вчився у музичній академії. «Чого ти так рано дзвониш?» – здивувалася. А у відповідь почула: «Мам, війна… Збирайтеся і виїжджайте». Я ще про своє: «Як «виїжджайте? Мені на роботу треба йти». І ми всі були, звичайно, на робочих місцях. Чекали розпорядження керівництва. Це був четвер. Нас відпустити до понеділка, але більше ми на свою роботу не потрапили. Уже в перший день великої війни Маріуполь був під обстрілами.

Деякі підрозділи нашого підприємства до останнього працювали. У пекарні пекли хліб для містян, забезпечували борошном, запаси якого були в порту. А як жили у ці дні маріупольці, то про це в Тетяни Філюк такий спомин:

– Спочатку світло пропало, вода, потім не стало газу. Чоловіки ходили до джерела, що на спуску до моря, й запасалися водою. Їсти готували перш на мангалі. Але швидко побачили, що на ньому добре лише шашлики смажити, а не суп чи кашу варити. Чоловік змурував у нас на подвір’ї грубку, знайшовши вогнетривку цеглу, яка й виручала. В магазинах нічого не було, а запасів продуктів ми не мали, бо не чекали такого. Тож хліб я сама пекла. Перш у себе вдома в електродуховці. Потім – у сусідів, у яких був газ, що довше протримався, а потім до інших сусідів ходила, які мали сонячні батареї. Як з’являлося сонце, сусідка кликала до себе...

Листоноша Тетяна Філюк  і начальниця поштового відділення села Велика Глуша Ірина Білаш.
Листоноша Тетяна Філюк і начальниця поштового відділення села Велика Глуша Ірина Білаш.

 Ще 5 березня подружжя думало покинути Маріуполь. Жінка пригадує, як  вони їхали з чоловіком у центр міста – до драмтеатру (на площі біля нього збиралися містяни, котрі, як і вони, хотіли перебратися в безпечніше місце). Якщо їхня вулиця на той час ще вціліла, то тут усе було розбите. Обабіч дороги люди вбиті лежали – хоронили їх прямо у дворах будинків. Того дня їм відмовили у виїзді.

– Вернулися  ми додому ні з чим, – розповідає жінка. – А 14–15 березня з міста таки пішли перші машини. Ми їх бачили, бо рухалися вони нашою вулицею. І коли знайомі зателефонували й розповіли, що їм вдалося покинути

Маріуполь, то це нас підбадьорило. Ми теж зібралися в дорогу. Виїжджали, пам’ятаю, на другий день після того, як росіяни розбомбили драмтеатр, котрий був укриттям для багатьох маріупольців, тож сотні їх там і загинули. З нашого кутка на узвишші біля моря бачили, як місто палало. Блокпости минули більш-менш спокійно. Мабуть, тому, що в нас у салоні був мій чоловік пенсійного віку й зовсім молоденький сусідський хлопець. Спочатку у Дніпрі зупинилися.

Далеко не вирушали, бо все-таки надія була, що скоро вернемося додому. Винаймали квартиру, сподівалися роботу знайти. Та через місяць, коли стало ясно, що вертатися не будемо, бо нема куди, поїхали у Велику Глушу. Уже знали від сусідів, з якими спілкувалися, що коли йшли бої в порту Маріуполя, то від вулиці, на якій ми жили, нічого не залишилося. І в наш будинок було пряме попадання – дві міни в дах влучили, тож все вигоріло – одні стіни залишилися. А що вогонь не знищив, то окупанти винесли.

«Ніколи не думала, що доведеться бути в ролі поштарки»

Скоро два роки, як подружжя переселенців із Маріуполя живе в рідному селі Тетяни. Обставини склалися так, що наразі про якісь нові плани не може бути й мови.

– Маму треба доглядати, – каже жінка. –  Їй уже 82 роки і в неї проблеми із зором (тато десять  літ тому помер).

Приїхавши сюди, зрозуміла, що звідси ми нікуди не рушимо. Коли бачу знімки з Маріуполя, які з’являються у соцмережах (яким гарним було місто і яким стало), то розумію, що все одно всім хочеться додому. Там же залишилася часточка кожного. Мене рятує те, що в рідну хату вернулася, де, може, щось і не так, як було вдома, але я тут виросла, коріння тримає. А як почуваються ті, хто два роки живе на чужині? Щиро їм співчуваю.

Тетяна тепло відгукується про односельчан, зокрема колишніх однокласників. Як вона гостювала у Великій Глуші (а приїжджала до батьків щороку), то вони завжди зустрічалися. І не тільки в ювілейні роки, а й між ними. І тепер, коли приїхала сюди, рятуючись від війни, то таку зустріч дівчата влаштували заради неї, аби підтримати її. Влітку 2022-го, коли, за словами жінки, мама ще добре орієнтувалася в хаті, хоч і не бачила, й її можна було залишити на чоловіка, Тетяна на малину у Польщу їздила – днів сорок була в статусі заробітчанки. Жінка зізнається:

Момент перед фотозйомкою –  жінка завжди залишається жінкою.
Момент перед фотозйомкою – жінка завжди залишається жінкою.

 – Перш жила якось усе в своїх турботах. І тільки торік уже освоїлася тут, людей побачила, з кимось познайомилася, бо ж багатьох після свого виїзду із села в 1991 році й не знала. Тепер от і роботу маю, хоч ніколи не думала, що доведеться бути листоношею. Якогось дня зателефонував мені наш староста й сказав, що не можуть знайти людину, яка б погодилася бути поштарем, вже і газета «Волинь» давала оголошення, то, «може ви спробуєте?». 

А то була осінь, коли роботи  на городі нема, я й дала згоду. Уже четвертий місяць працюю. Обслуговую більше половини Великої Глуші, а це десять вулиць (друга частина села – за начальницею  поштового відділення, на посаді якої, до речі, нема постійної людини, – її підміняє Ірина Білаш, котра доїжджає сюди із Видерти. – Авт.)

– Не менш як двісті пенсіонерів на моїх вулицях, – розповідає про свої поштарські обов’язки Тетяна. – А ще ж субсидії, соціальні виплати. І газети доставляю, хоч і менше зараз передплатників (молодь – в інтернеті тепер читає).

Роботи вистачає. І я сама, мабуть, не встигала б обійти свої вулиці, тим більш – восени, взимку, коли дні короткі.

Чоловік допомагає мені рознести газети. 

…На моє прохання, Тетяна шукає в телефоні знімки із тих днів, коли їхня сім’я жила в Маріуполі, коли вже дорослий син навчався в музичній академії міста Дніпра («через війну він попрощався зі своєю флейтою – переїхав до Києва й працює баристою, заробляючи на життя»), коли вони разом мандрували. Про таку спільну поїздку нагадують світлини, зроблені в Грузії, де побували в 2019 році, які жінка коментує:

– А невдовзі почалася коронавірусна пандемія. Аж не віриться, що встигли побачити таку красу.

Тим, що вже у війну стало для Тетяни приємною й незабутньою подією, є їхня зустріч минулого літа із сином Владиславом:

– Він запросив мене у серпні до себе в Київ. Сказав: «Мам, ти маєш достойно зустріти 50-й рік у своєму житті!». Свято влаштував мені. Правда, у війну було не до знімків.

Щоб можна було знову порадіти розмаїтим барвам життя, всім нам потрібна Перемога, за яку й молилися, зустрічаючи Новий 2024 рік.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: «Батько духовного співу Горохівщини у день 80-річчя подарував музичній школі найдорожче – скрипку сина-віртуоза (Фото)».

Telegram Channel