«Волинська трагедія» і вступ до ЄС: нам будуть викручувати руки

Відповідаючи Зеленському на привітання з обранням на пост президента, у короткому тексті Навроцький двічі не проминув згадати про «відповідальність» українців за «Волинську трагедію». А через кілька днів прямо заявив, що не бачить Україну в Євросоюзі. Про те, що не пустить нас у НАТО, казав ще до виборів. Синхронно з цим Сейм Польщі ухвалив закон про запровадження нового державного свята – «Національного дня пам'яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях ІІ Речі Посполитої». Ну і вишенька на торті – згідно з оприлюдненими опитуваннями, у лютому 2025 року 38% поляків відкрито заявили про антипатію до українців – це вперше за багато років перевищило кількість тих, хто продовжує відчувати симпатію (30%).

Сюрприз? Певною мірою – так. Бо ми звикли сприймати Польщу, як друга, як адвоката. Як першого, хто прийшов на допомогу після повномасштабного вторгнення росії. Так справді було. Але, видно, лише через переляк Варшави, що вона може бути наступною. А коли він пройшов, то Польща проявила те, до чого йшла роками, – свій шовінізм та зверхність по відношенню до українців.

Справа в тому, що на берегах Вісли вже багато років триває нагнітання навколо «Волинської трагедії» – в політиці, освіті, пресі, фільмах тощо. Це давно стало центральною історичною темою в Польщі. Вони давно ступили на цей шлях та сумлінно пройшли його. І Навроцький – лише результат цьому. Це чимось перегукується, до речі, із путінською росією, яка почала з обережної реабілітації сталінізму і закінчила війною.

На жаль, замість перегорнути обопільно важку історичну сторінку за принципом «вибачаємо і просимо вибачення», поляки зробили її важливим фактором сучасності, знайшовши в особі нинішніх українців недругів. Це абсолютно неправильно, бо ми не є і не були ніколи ворогом Польщі, ми не прагнемо і не прагнули її знищення чи упокорення. На відміну від росії. Оглядаючись в минуле, Україна лиш хотіла вирватися із лабет як не одного, то іншого поневолювача і сама могла б вимагати в них «покаяння».

Зараз українці ослаблені війною. І, здається, копнути слабкого – занадто велика спокуса, від якої частина польського суспільства не втрималася. Кажу «частина», бо Польща в цьому плані аж ніяк не однорідна, поділена майже наполовину у своїх настроях. Проте домінувати все ж починають саме антиукраїнські.

Чи це проблема для нас? Для багатьох на тлі дикої росії з війною, на тлі політичного божевілля в США, Польща взагалі перебуває на задвірках уваги. Інші ж вважають, що Варшава, попри все, все одно не змінить радикально свою політику до України. Не погоджуюся. Бо злам настроїв там вже відбувся. Тож Польща цілком може стати головною перепоною на нашому шляху до Євросоюзу, від якого залежить наше виживання. І тема «Волинської трагедії», за яку від нас вимагатимуть усе більшої і більшої «відповідальності», може стати лише «однією із». Є ще економіка. Якщо польські фермери під час війни дозволяють собі перекривати Україні повітря, то що буде після?..
Чув, що у 1990-х роках волинські ветерани УПА та Армії Крайової намагалися знайти порозуміння і навіть нібито символічно закопали «шаблю війни» десь на берегах Бугу (навіть якщо це легенда, то дуже правильна). Вони – реальні учасники тих кривавих подій – знаходили в собі мудрість та силу на такі кроки. Заради того, щоб їхні нащадки мали спільне добре майбутнє. Душі жертв з обох боків цьому тільки б пораділи.

Але хтось у Варшаві вирішив по-іншому. Тому й радіють цьому чорти в москві.

Василь УЛІЦЬКИЙ, редактор відділу політики газети «Волинь».