«Що ж ви так все розголосили…»: волинська журналістка про найстрашнішу книгу і зустріч з КДБістом

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

…«найстрашнішою книжкою» Марії Матіос

Коли двадцять років тому читала «Солодку Дарусю» Марії Матіос, то здавалося, що емоційно важчої не може бути. Доля Дарусі – сільської божевільної, як вважають мешканці карпатського села, її батьків, котрі страждали від репресій радянської влади у довоєнний та післявоєнний період у Західній Україні, описана так, що мимоволі ловиш себе на думці: «Чи ж може таке бути?» 

Але потім була інша повість письменниці – «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба», – й ще важчі емоції. Вона – про самотню маму і її сина Христофора. Внаслідок родової травми дитина з’явилася на світ із інвалідністю. Але з роками в хлопцеві проснулася чоловіча сила. Перш до нього раз на тиждень, за домовленістю з матір’ю Христофора, приходила Одарка із сусіднього села. А потім, як її вбив із ревнощів «афганець» й себе убив, Маріца сама понесла свій «хрест». І пішов розголос по селу, що «безсоромна молдаванка живе зі своїм сином, як із чоловіком». Пригадую, прочитавши «Маму-Маріцу…», тихенько поставила книжку на полицю (зазвичай, люблю поговорити про новинку, а цього разу захотілося поберегти від такого трагічного сюжету вже дорослу доньку).

І ось торік вийшов новий роман Марії Матіос «Жінці можна довіряти», і коли я його читала, то в мене… боліло серце. Сама письменниця на одному з вечорів-презентацій назвала роман «можливо, найстрашнішою своєю книжкою». Думаю, що він зачіпає, як мовиться, за живе тих, хто жив у Радянському Союзі, й не лише з літератури (документальної й художньої) знає про кадебівську машину залякування людей із тим, щоб вони цій «машині» служили. Хто читав «Жінці можна довіряти», знає, що стало приводом для її написання. Марія Матіос, голова підкомітету Верховної Ради України з питань книговидання та книгорозповсюдження, років десять тому одержала лист із львівським штемпелем. Розкривши його, прочитала: «Я чув, що у Верховній Раді пропрацьовується законопроєкт про відкриття архівів КДБ і розсекречення агентів та інформаторів. Так ось я – один із тих агентів». За словами авторки, «ця книжка зіткана з різних клаптів, як ковдра: радянський час, 70 – 80-ті роки, я довела аж до сьогоднішніх днів і до війни». І ще таке: «Люди звикли до моїх емоційних книжок, які тригерять, викликають сльози. Я не думаю, що над «Жінці можна довіряти» буде хтось плакати. Хіба що впізнає свою історію, яку я не знала, але дзеркально відтворила». І я не плакала, а от серце – боліло… 

…спогадом із давніх студентських літ

Зразу скажу, що своєї історії в романі не впізнала: Бог милував – ніколи не була агентом КДБ, тож совість – чиста. А от серце боліло, коли читала про всю ту брудну й жорстоку по відношенню до людей «кухню» вербування, з яким у подальшому було важко розпрощатися (все одно, що наркоману «зіскочити з голки»). Чому? Бо пам’ять зберегла такі життєві ситуації, коли доводилося пересвідчуватися, що в Радянському Союзі КДБ стежив за студентами українських вишів. Держбезпеку цікавили насамперед ідеологічні «вольності». Той, хто критично висловлювався про радянську владу, керівників КПРС й навіть класиків марксизму-ленінізму, потрапляв на «олівчик» як неблагонадійний…

Це було більш як пів століття тому. Я – студентка факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Комсорг групи – з подальшого зрозуміло, чому наголошую на цій громадській посаді. І ось одного дня в деканаті сказали, що мене викликають (чи просять зайти – таких деталей вже не пам’ятаю) в університетський комітет комсомолу. Приходжу, називаюсь. Мене чекає молодий чоловік. Мабуть, щоб якось розпочати розмову, він питає про навчання. Але за якусь хвилину, вже без будь-якої завуальованості, переходить до того, задля чого мене сюди покликали. Звичайно ж, не навчання майбутніх журналістів цікавило мого візаві, а настрої в нашій групі: що говорять мої однокурсники про українську мову.

Нічого крамольного я розповісти не могла, бо його й не було. Тож зустріч швидко закінчилася, й ми розійшлися на тому, що в нас «все добре».

Не навчання майбутніх журналістів цікавило мого візаві, а настрої в нашій групі: що говорять мої однокурсники про українську мову.   

Повернувшись на факультет, на перерві перед наступною парою, поки ще не було викладача, я сказала своїм одногрупникам про цю зустріч. Мовляв, вітаю – нами, точніше нашими настроями щодо української мови, зацікавилися! І яким було моє здивування, коли того ж, а, може, наступного дня, мене покликали в деканат до… телефону. Я зрозуміла, що зі мною  говорить той самий молодий чоловік, з яким мала зустріч. Та й як не зрозуміти, коли прозвучала ось така фраза: «Що ж ви так все розголосили – наша розмова була ж конфіденційна…». Без перебільшення – моє серце в ту мить «пішло в п’ятки». Неважко здогадатися чому. Це ж означало, що хтось із присутніх в аудиторії однокурсників був стукачем і працював на «контору глибокого буріння», як називали в народі КДБ.

З того часу минуло більше пів століття. Вже багатьох із однокурсників нема в живих, а я мучуся думкою, хто ж то з них так  вислужувався?  Може, той, хто на вступному іспиті в університет у своєму творі на тему «Мій найщасливіший день» написав: «День, коли я став комуністом»? Щиро – не щиро це було – то вже інше питання. Головне – недавній випускник школи зорієнтувався, що саме такий «найщасливіший день» був на той час безпрограшним варіантом для доброї оцінки, ще й із бонусом. Дай Бог, щоб я помилялася. «Може, то «жучок» був у аудиторії?», – хочеться думати.

…за інакодумство багато хто поплатився

Відверто скажу, що в студентські роки, які припали на кінець 1960-х – початок 1970-х років, небагато знала про рух опору шістдесятників та дисидентів, котрі виступали проти зросійщення та національної дискримінації українського народу. Та й звідки можна було це знати – «білі плями» відкрилися лише після того, як Україна здобула Незалежність. А до цього – лише в самвидавних публікаціях можна було прочитати, зокрема, про В’ячеслава Чорновола (в 1991 році він був кандидатом у президенти України й набрав майже 24 відсотки голосів), який за Радянського Союзу не раз перебував у мордовських таборах суворого режиму та на засланні. «За антирадянську агітацію та пропаганду» загалом він провів у неволі сімнадцять років).

Так само й щодо інших інакодумців, яких «накрила» перша хвиля політичних репресій у 1965-му й друга – на початку 1970 року. Наприклад, в 1972-му у Львові й Києві впродовж трьох діб арештували близько п’ятнадцяти людей – Василя Стуса, Івана Світличного, вже згаданого В’ячеслава Чорновола… У рік, коли я закінчувала університет, за інакодумство багато хто поплатився. Сьогодні, вже знаючи це, розумію, чому КДБ так стежив за настроями в студентському середовищі, переймався тим, що вони говорять про українську (свою рідну!) мову, й чому таке невдоволення викликала моя політична «непідкованість» щодо конфіденційної розмови в комітеті комсомолу університету.