«Правда ж, яка крута у нас сімейка?!!»
На Волині у родині Музичуків, де було двоє дітей, за один день стало їх аж семеро!
Перші тижні прийомні діти старалися багато їсти, боялися, що завтра вже нічого не буде…
Ну як же без музики у Музичуків?
Максим і Юлія Музичуки зі своєю прийомною сім’єю мешкають у селищі Благодатне Нововолинської територіальної громади. У них, дуже молодих за віком батьків, семеро дітей: рідні – Софія і Тетяна, прийомні – Олена, Ілля, Кіра, Марк, Євген.
Разом із начальником служби у справах дітей Нововолинської міської ради Іванною Думич і головним спеціалістом Оленою Стащишин спілкуємося у просторій їдальні їхнього сімейного будинку.
Відчувається об’ємність будови, наповнення світлом зі всіх сторін.
Коли ми ступили на подвір’я родини Музичуків, у дворі стояла тиша, як у храмі. Та не гнітюча, ні – спокійна, тепла, як молитва під вечірню зорю. З коридору раз у раз на секунду виглядають усміхнені зацікавлені дитячі обличчя і відразу ховаються. Можливо, якоїсь світлої наповненості додає церква «Спасіння», приміщення якої знаходиться поряд.
Максим – високий, підтягнутий, спортивної статури. Юлія – чорнява, дуже метка у діях і словах, з перших слів нашої бесіди робить все якимось сімейним, доброзичливим, довірливим. Максим і Юлія – подружжя, яке, на перший погляд, нічим не вирізняється серед інших. Вони не шукають слави, не прагнуть гучних визнань. Максим – слюсар, міцний, працьовитий. Юлія – тонка душею, музикантка, яка пише духовні пісні. І разом вони будують не лише дім, а й справжню фортецю любові для своїх семи дітей – двох рідних і п’ятьох прийомних.
Максим уродженець сусіднього села Грибовиця, з сім’ї віруючих, де поєднувалася праця чоловіків на шахті і жінок – у сільському господарстві. Знає ціну обом хлібам. після закінчення технікуму трудився на вугільних підприємствах Нововолинська, зараз – на ТОВ «Кроноспан.УА». Юлія – міська, має музичну освіту, грає на піаніно, пише вірші і музику до них. Спершу їх виконували у церкві і не знали, що вона автор. Коли ж попросили ноти з інших церков, тоді й відкрилося авторство. Юлія також із сім’ї віруючих, як мовила, – «вже в четвертому поколінні». У неї ще є сестра і три брати.
«В інтернаті ми не змогли їх розділити: цих візьмемо, а цих – ні»
– Пам’ятаєте момент, коли вперше зародилися слова майбутніх пісень? – запитую Юлію.
– Звичайно, – відповідає з усмішкою. – Працювала на ринку продавцем у підприємця, було холодно, вітер кидав листям у різні боки, а мені в думках крутяться слова, які лягають у риму і стало тепло.
– А як зародилася ідея створення будинку сімейного типу?
– Ще в шкільному віці і згодом до одруження, – ділиться Юля, – ми часто від церкви з благодійними місіями відвідували інтернат у Володимирі, і я бачила цих покинутих дітей, які хотіли батьків, їхнього тепла, уваги. Тоді собі сказала: «Буде у мене сім’я, то неодмінно візьму таких малят». Максим підтримав цю ідею.
Я бачила цих покинутих дітей, які хотіли батьків, їхнього тепла, уваги. Тоді собі сказала: «Буде у мене сім’я, то неодмінно візьму таких малят».
– Від церкви ми організовували християнські табори у Грибовиці, Благодатному, – приєднується Максим, – і там працювали з такими дітьми. Особливо запам’ятався хлопчик із Благодатного з неблагополучної родини, він так горнувся до нас. Вирішили розширювати сім’ю, то і почали за допомогою спеціалістів служби у справах дітей конкретно працювати. Пройшли в обласному центрі курс навчання і тренінгів.
– І наступив найвідповідальніший, найтривожніший момент, – продовжує Юля, – взяти дітей у сім’ю. В інтернаті ми не змогли їх розділити: цих візьмемо, а цих – ні. Звичайно, прислухалися до думки вихователів, і приїхали додому одразу із п’ятьма. Так Бог нам підказав і ми не помилилися. Бо ще до сьогодні є родини, які проходили з нами навчання, але ще не взяли дітей…
«Найболючіше» покарання… читання книг і коли забираємо телефон
Про цих п’ятеро – окрема історія. Вони прийшли з інтернату, але, здається, не лише з нього, але з іншого життя, де дитинство – це не тільки світло і добрі вихователі, але й – боротьба. Вони були голодні до тепла, домашнього затишку, материнського серця. Говорили лайкою, боялися дивитися в очі, ходили зі схиленими головами, ніби світ уже виніс їм вирок...
Юлія згадує:
– Перші тижні були важкі. Вони старалися багато їсти, дуже любили солодке, боялися, що завтра вже нічого не буде. А я просто співала їм колискові, як своїм. І молилася, щоби Господь зняв із них цей тягар.
Максим небагато говорить. Коли розповідає, як хлопці вперше самі зібрали пазл на 500 елементів, – очі світяться, як у хлопчака, котрий щойно відкрив світ.
– А знаєте, що найважливіше? – каже він. – Коли почали обійматися самі. Без страху. Без того, щоб заслуговувати на любов. Просто – обійматися.
Тепер дівчатка вишивають, разом із хлопцями складають пазли. Візерунки – ніжні, як сама надія. А хлопці з радістю чимчикують з татом у гараж, беруть в руки молотки, викрутки, саморізи – допомагають.
17 травня минулого року офіційно створено будинок сімейного типу Музичуків, а результат вражає. Діти ходять до школи, готують сценки на шкільні свята, навчилися казати «дякую» і «перепрошую», слухати музику – не ту, що гримить, а ту, що звучить до душі. Бо в цьому домі є порядок, молитва і багато сміху.
– Збитки вчиняють?
– Які діти без цього, – в один голос відповідають батьки.
– Як їх наказуєте?
– О, дуже строго: читанням книг, забороною на деякий час дивитися мультфільми і чомусь «найболючіше» для них, коли забираємо телефони. Тут вже просять конкретики: на який період забираємо?
Мрія – навчити дітей пірнати, аби «навчилися жити на поверхні»
– Який у вас робочий графік? – звертаюся до пані Юлії.
– Підйом о шостій ранку, приготування сніданку, спорядження разом із чоловіком дітей у школу. Максим – на роботу, далі приготування обіду, займаємося з дітьми. О десятій вечора з гумором оголошую: «Все, кухня зачинена». У неділю відвідуємо Богослужіння, діти навчаються у недільній школі, а я маю можливість вірші покласти на музику.
Ще одна сторінка цієї сім»ї – волонтерська. До початку війни подружжя від церкви «Спасіння» надавало гуманітарну допомогу військовим і цивільним на сході держави. Зараз уже мамі доводиться мати більше клопотів.
Максим волонтерить. Їздить на фронт із допомогою, і як капелан – як він каже – «з Божим Словом». Проповідує бійцям у бліндажах, не силоміць, а по-простому, як уміє. Іноді – просто, сидячи біля багаття.
А ще сім’ю єднають спільні уподобання, зокрема, захоплення Максима підводною рибалкою. Мовить, що після війни хоче повезти хлопців із родини на річку, навчити пірнати. Бо той, хто навчився дихати під водою, навчиться й жити на поверхні.
У їхньому будинку завжди пахне затишком, якого прагнули ці п’ятеро, спокоєм і музикою. Подумалося: може, герої – це не ті, про кого знімають фільми, а ті, хто щодня тихо, але вперто, будує храм любові в межах власного дому? Може, найбільший подвиг – це дати дитині право на дитинство? Без страху, без сорому, з поглядом прямо в очі.
Музичуки не шукають вдячності. Але світ стає кращим, коли є такі родини. Ми повинні знати: справжнє добро – поруч. Просто іноді воно говорить не гучно. А шепоче. Як молитва перед сном.
Читайте також: Нещодавній воїн 100-ої бригади до останньої сотки обробив і засіяв поля…
