Останнім часом у пресі з’явилося кілька публікацій про те, що волиняни звернулися у найвищі владні інстанції з проханням посприяти, щоб до Луцька повернути древню ікону Волинської богоматері...
Євгенія КОВАЛЬЧУК, заступник директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею Валентина ШТИНЬКО
БОГОМАТІР ВІДДАВАЛИ РАЗОМ ІЗ ЦЕРКВОЮ Останнім часом у пресі з’явилося кілька публікацій про те, що волиняни звернулися у найвищі владні інстанції з проханням посприяти, щоб до Луцька повернути древню ікону Волинської богоматері. Зокрема, у матеріалі львівської газети «Експрес» із заголовком «Поверніть ікону!» один із авторів цієї акції, депутат Волинської обласної ради Феофан Музика пояснює: — Я ініціював це звернення на сесії обласної ради, і депутати підтримали мене. Ми звернулися до голови Верховної Ради, Президента України та прем’єр-міністра. Я займаюся питанням повернення уже п’ять років. Раніше нам відмовляли і мотивували це тим, що нема де зберігати Волинську Богоматір. Нині ми маємо Музей Волинської ікони... Читаючи категоричний заголовок «Поверніть ікону!», мимоволі пригадали інший, семирічної давності: «Волинську Богоматір віддавали разом із церквою»... То було опубліковане в нашій газеті інтерв’ю із дійсним членом Академії мистецтв України, професором, доктором мистецтвознавства Людмилою Миляєвою, яка очолювала групу науковців із Києва. До Луцька їх тоді привела сенсація: об’явлення ще древнішої ікони Холмської Божої Матері, яку передала до музею лучанка Надія Горлицька, чиє коріння походило із Холмщини. Знаючи, що перший приїзд Людмили Семенівни до нашого міста був пов’язаний з іншою реліквією — Волинською Богоматір’ю Одигітрією, датованою ХІV століттям, ми запитали київську гостю й про це. У відповідь почули: — Ми були тоді в експедиції разом із відомим дослідником Григорієм Логвином. Ікону Волинської Богоматері виявили у Покровській церкві Луцька. Вона була у плачевному стані, її треба було рятувати. Священнослужителі погодилися передати нам ікону, але потрібен був ще дозвіл міських властей. Ми боялися, що виникнуть якісь складнощі, натомість почули: «От коли б ви могли її забрати разом із церквою...» Сьогодні це звучить дико, але то був початок 1962 року, розгул атеїзму. Кожна ще не закрита церква була для начальства головним болем, якого хотілося швидше позбутися. Ось так і потрапила волинська святиня до Державного музею українського образотворчого мистецтва УРСР у Києві (нині Національний художній музей України). Потрапила, як свідчать фахівці, у дуже тяжкому технічному стані: з обрізаними краями й верхніми кутами, слідами шашелю та втратами фарбового шару, отворами від безлічі цвяхів. Того ж року ікону реставрували у майстерні Державного Російського музею (Санкт-Петербург), залучивши найкращих фахівців. Нині мало хто знає, що при надходженні в музей древня пам’ятка була в оксамитовому окладі й металевій ризі кінця ХVІІІ століття. Намісна ікона Волинської Богородиці на переконання фахівців є шедевром національного малярства й належить до найпопулярніших і найулюбленіших пам’яток давнини. І, мабуть, закономірно, що ось уже понад 40 років вона відкриває експозицію давнього українського малярства у Національному художньому музеї. До речі, ще одне неабияке відкриття також має волинську «прописку». 1984 року до Рівненського обласного краєзнавчого музею з Успенської церкви літописного Дорогобужа було передано ікону «Богородиці Одигітрії» (Дорогобузька Богородиця) — унікальний зразок релігійного малярства останньої третини ХІІІ століття. Ці дві збережені пам’ятки волинського походження підтверджують значення нашого краю як художнього центру з часів Київської Русі, центру з високими мистецькими традиціями і безсумнівною майстерністю волинських іконописців. Історія розпорядилася, мабуть, справедливо: Волинська Богоматір ХІV століття знаходиться у столиці, Дорогобузька Богородиця ХІІІ століття — на теренах Великої Волині, у Рівному, і, нарешті, в Луцьку маємо найдавнішу унікальну пам’ятку — Холмську Чудотворну ікону Божої Матері ХІ століття.
СВЯТИНЯ ПОТРЕБУЄ НЕ ЛИШЕ МОЛИТВИ Питання про передачу ікони Волинської Богоматері до Луцька порушувалося вже неодноразово, вперше у 1992 році. Варто зауважити, що дозвіл на передачу ікони може дати лише Міністерство культури і туризму при згоді Національного художнього музею, який є власником пам’ятки. Міністерство культури і мистецтв України у 1992 році відмовилось передати ікону, але виділило кошти на виготовлення її копії. Протягом кількох місяців художник-реставратор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Іванович Квасюк працював з оригіналом пам’ятки. Він досконало вивчив ікону, відтворивши її у високохудожній копії один до одного, використавши стародавні технології написання. Копія написана на липовій дошці темперними (яєчними) фарбами по левкасу. Передано навіть усі пошкодження, які мають місце на оригіналі. Нині вона експонується у Музеї Волинської ікони. Траплялося, що навіть фахівці-мистецтвознавці, зайшовши в музей, вважали копію оригіналом! У 2004 році з ініціативи керуючого Волинською єпархією УПЦ митрополита Луцького і Волинського Ніфонта, при підтримці облдержадміністрації перед Міністерством культури і туризму України та віце-прем’єром України Дмитром Табачником було знову порушено клопотання про повернення ікони на Волинь та передачу у Музей Волинської ікони в Луцьку. Знову було отримано негативну відповідь. І ось чергове звернення. Депутатам, які ініціюють повернення ікони, варто знати, що для збереження й охорони пам’ятки такого рівня необхідно виділити кошти для закупівлі спеціального обладнання, зокрема, вітрини зі відповідним режимом зберігання, як це було зроблено для ікони Холмської Божої Матері ХІ століття. Можна нагадати, що вітрина фірми «Ротштайн» обійшлася в 40 тисяч доларів. До речі, Музей Волинської ікони не є і ніколи не був ініціатором повернення ікони, як неправдиво пише одне із місцевих видань. Волинський краєзнавчий музей не може претендувати на передачу йому ікони, оскільки вона ніколи не була експонатом музею. Однак, в разі повернення святині на Волинь у Музеї Волинської ікони будуть виділені експозиційні площі для її експонування, створені можливі умови для її збереження й охорони. Цими днями у Музеї Волинської ікони ми зустріли відомого дослідника давнього українського малярства, провідного наукового співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, професора Варшавського університету, доктора історичних наук Володимира Александровича. Було цікаво почути думку вченого, який майже 30 років займається дослідженням мистецьких пам’яток. У його доробку монографії: «Мистецтво Галицько-Волинської держави», наукові статті з волинського іконопису. Володимир Степанович відзначив, що в європейській музейній практиці не застосовується передача пам’ятки з одного музею в інший у зв’язку з її походженням. Це питання є надзвичайно делікатним. При вилученні експонату, який є частиною Музейного фонду України, із фондів окремого музею, необхідна згода музею-власника і дозвіл Міністерства культури і туризму України. Ініціюючи подібні звернення про передачу пам’ятки, варто врахувати, яке місце займає той чи інший експонат у колекції музею, чи він експонується, який стан збереження і охорони. До речі, у національному художньому музеї України створено всі умови для збереження пам’ятки. У новій експозиції музею, відкритій минулого року, при експонуванні найцінніших експонатів, у тому числі й Волинської Богоматері, використане спеціальне захисне скло (вогнетривке і куленепробивне). Тобто, цю проблему мали б дослідити музейні спеціалісти, реставратори, фахівці з питань законодавства про охорону культурної спадщини й у кожному конкретному випадку дати свої висновки. Виникає запитання: а чому мова йде лише про ікону Волинської Богоматері? Чи не варто поставити питання про повернення й інших пам’яток волинського походження? Згадаймо про п’ять ікон із Володимир-Волинського давньосховища, які в роки Першої світової війни були евакуйовані на Схід і нині зберігаються у Харківському художньому музеї (до речі, постійно зберігаються в запасниках й не експонуються). Можна згадати й про волинську хату з Ратнівського району — найдавнішу пам’ятку (400 років) Музею народної архітектури і побуту України в Пирогово.
