ОЛЕНА ПАРАНДЖУ НЕ ОДЯГНЕ

А ось мусульманську віру свого чоловіка, за національністю турка, вона прийме

- Коли я одержала документи, які давали право нам з Бюлентом зареєструвати шлюб, то розплакалась,— каже Олена...
А плакала молода лучанка від радості. Звичайно, це була радість від того, що позаду непросте “ходіння по муках” — збирання різних довідок, не одна поїздка в посольство до Києва. Але найбільше — від усвідомлення того, що, нарешті, вона зможе на правах дружини поїхати до коханого чоловіка.
— Я плакала,— говорить Олена,— а Бюлент нагадав мені, що колись він так само плакав. Він справді плакав, коли цілий рік добивався моєї взаємності, а я ніяк “не реагувала” на нього. Бюлент, до речі, на третій день нашого знайомства запропонував вийти за нього заміж. Але тоді це було для мене чимось незначним — я не вірила в кохання. Мій майбутній чоловік і так, і сяк підходив до мене, дуже гарно залицявся. І ось бачите — полонив моє серце.
Коли заходить мова про те, чому українки виходять заміж за іноземців, то дуже часто можна почути міркування і про фіктивні шлюби, і про “нерівні” пари (чоловік годиться в батьки, а то й в дідусі). Тобто мимоволі закрадається сумнів у справжності такого союзу (існує він, буває, поки жінка не легалізує своє перебування за кордоном). Але є і ось такі шлюби, коли долі єднають справді закохані люди. Такими я побачила у Луцькому відділі реєстрації актів громадянського стану Олену Абазу і Бюлента Яламана.
Пригадалось, як одна лучанка, яка вийшла заміж за італійця, сказала про свій шлюб: “Нічого особливого — просто зустріла хлопця, в якого закохалась. Таке могло бути і в Луцьку, але моя половина, виявилось, жила в Італії”. В Олени Абази ще складніший варіант зустрічі з чоловіком-долею. Його, уродженця Туреччини, вона зустріла в Німеччині.
— Головне — почуття,— говорила вона. І уточнила, що має на увазі: — Для мене важливіше навіть не шалена пристрасть, а повага, взаєморозуміння.
У 26-річної жінки це вже другий шлюб. Перший раз “вискочила” заміж у сімнадцять. Любила? Звичайно. Але ця любов (а, може, юнача закоханість) і погляд на світ крізь рожеві окуляри, коли здається, що щастю не буде кінця, швидко минули. Настало розчарування.
— Я не бачила поваги до себе з боку чоловіка,— каже Олена. — Не відчувала того, дійсно міцного, плеча, на яке можна спертись. А тим більш — тієї надійної стіни, якою має бути в ідеалі мужчина для своєї дружини, де б можна було заховатись від життєвих незгод.
Як швидко Олена виходила заміж, так само швидко цей шлюб і розпався. Хтось несе свій хрест, терпить навіть пияцтво чоловіка заради дитини. А вона не стала робити тюрми із свого першого заміжжя. Залишившись з малою дитиною на руках, вирішила, як і багато наших дівчат, жінок, шукати кращу долю за кордоном. Про заміжжя тоді, як зараз говорить, і гадки не мала. Просто хотіла заробити, щоб дитину поставити на ноги, батькам допомогти. А вийшло так, що в німецькому місті Оснабрюк зустріла свого майбутнього чоловіка. Бюлент приїхав у свій час у Німеччину з Туреччини.
— Мій чоловік мусульманин — в нього особливе ставлення до жінки,— каже Олена.
— А паранджу він не примусить вас одягти?
— Ні,— сміється Олена і вже по-німецьки переповідає Бюленту, який не розуміє української мови, про що йдеться. — А ось його мусульманську віру я прийматиму.
По суті, вже чотири роки Олена і Бюлент живуть разом. За словами самої жінки, її дуже добре прийняли свекри. Німецьку мову вона вивчила давно, оскільки жила в німецькому середовищі, а це найкраща школа. Взялась тепер за турецьку мову, щоб краще було спілкуватися з батьками чоловіка.
Минулої суботи Олена і Бюлент зареєстрували шлюб. І, судячи із настрою, який зафіксувала фотокамера, то був щасливий день в їх житті. Жінка ще торік у листопаді приїхала до Луцька і займалася оформленням документів. А її коханий приїжджав сюди декілька разів, коли в посольстві, наприклад, потрібно було з’являтись обом. І після реєстрації шлюбу їх ще чекає невеличка розлука. Поки що Бюлент сам повернеться в Оснабрюк.
— Я б також поїхала,— пояснює Олена, — але потрібно ще оформити деякі документи. Тим більше, що забираю я свою восьмирічну доньку Аліну. Це теж, до речі, проблема, адже потрібно було одержати згоду першого чоловіка на наш виїзд на постійне проживання за кордон.
У Бюлента в Німеччині є свій бізнес. Тобто матеріально сім’я буде забезпечена. Але чоловік не проти, щоб Олена в майбутньому працювала. В усякому разі, як сказала жінка, поки не буде маленької дитини. А про спільних дітей вони, звичайно, мріють. Тим більш, що в мусульман в основному багатодітні сім’ї. І сам Бюлент — з такої сім’ї.
Те, що Олена погодилась на розмову зі мною, свідчило про її особливе ставлення до свого другого шлюбу і про щирість її одкровень. Нехай щастить лучанці. Нехай ніколи вона не переживе розчарування. Адже Олена сама знає, що не завжди шлюби з іноземцями — безхмарні. Буває, що закінчуються вони драматично.
З приводу цього я розмовляла з Ніною Пахом’юк, яка очолює інформаційно-координаційний клуб для жінок “Софія”.
— Мені доводилося зустрічатися з жінкою,— розповідала Ніна Володимирівна,— яка вийшла заміж за німця (в Німеччину, Італію виходить заміж волинянок більше, до речі, ніж в сусідню Польщу – прим. авт.). Їй було уже за 30 років. У неї розпався перший шлюб, був син. І ось вона поїхала в Німеччину, знайшовши чоловіка за шлюбним оголошенням. Нібито були почуття. Нібито було все гаразд. Але так тривало недовго. Через вісім місяців ця жінка повернулася до Луцька, оскільки не змогла жити з чоловіком, економність якого, як сама говорила, доходить до абсурду. Наприклад, коли жінка мила помазок для гоління, то чула страшні докори: мовляв, я ще міг би три рази поголитись. За кожну копійку потрібно було звітувати (де, на що потратила). В німців нормально, якщо чоловік і дружина йдуть в ресторан, і кожен розраховується за себе. Лучанка такого менталітету не сприйняла...
В центр “Софія” звертаються якраз не ті жінки, яким пощастило влаштувати своє життя за кордоном, а ті, кого спіткало розчарування. “Софія” співпрацює з міжнародним правозахисним центром “Ластрада”, що вже багато років діє в Києві, Міжнародною організацією міграції. І саме сюди сходиться інформація, яка засвідчує, що наші жінки часто стають “предметом” торгівлі. Знайомство для шлюбу через Інтернет, буває, закінчується продажем жінки для надання секс-послуг в борделі. І тоді вже українське консульство, згадана Міжнародна організація міграції допомагають їм вибратись з рабства.
А що зараз багато жінок їде за кордон, то така ситуація, мабуть, була б і за Радянського Союзу, якби тоді не відділяла нас від Заходу “залізна завіса”, якби шлюб з іноземцем не був крамолою.
Катерина ЗУБЧУК.