Я погодився взяти 183 паї з тим, щоб разом господарювати. Та за звичкою більшість селян тягнуло все до себе. Я постягував за сітку на бригаді, вважай, металобрухт, а не техніку. Та незабаром побачив, що навіть сітку заберуть. Дійшло до того, що мені довелося самому кілька місяців сторожувати. Вночі на холоді добре думається. І я собі міркував: чому я повинен тут мерзнути, як інші сплять?..
“Добрий день, шановна редакціє! Насамперед хочу щиро подякувати за таку чудову газету. Хочу відзначити характерну особливість роботи усіх журналістів — вона має демократичне спрямування. Ви не уникаєте гострих “заборонених” тем. Отже, читачі бачать реальне сьогодення. Вашу газету дуже багато років передплачують мої батьки Микола і Мотря Максимці, котрі проживають в селі Гектарах Горохівського району. Коли ми провідуємо своїх стареньких, то обов’язково перечитуємо газету і забираємо з собою на Львівщину, щоб ще хтось ознайомився з її матеріалами, бо рівних, вважаємо, поки що їй немає. На жаль, село, в якому проживають мої старенькі батьки, ізольоване від зовнішнього світу. Немає транспортного сполучення. Не працює радіомережа. Я також хочу поставити питання про хліб насущний. Дав нам Господь, нарешті, державу і наділив нас чудовою землею, та не дав таланту. Земля (паї), котрою були наділені мої батьки, облугує. Чому? Ці землі колись були їхньою власністю. На ній все своє життя вони тяжко працювали. І тепер наша держава мусить ставати на коліна і просити у Росії чи Білорусії хліба. Чому? Усі ці питання я адресую через вашу редакцію облдержадміністрації Волині. З великою шаною Марія Миколаївна Яковенко. м. Броди Львівської області”.
Чого гріха таїти: такого листа з похвалою газеті з сусідньої області приємно отримати. Хоча голови у журналістів від успіхів не запаморочаться, оскільки ми знаємо, що й на Львівщині є популярні, демократичні видання. Ми прислухалися до побажань наших прихильників з інших областей і тепер “Волинь” внесена у загальнодержавний каталог і її зможуть передплатити, зокрема, і на Львівщині. У селі Гектарах немало читачів нашої газети. Порівняно небагато садиб — вісімдесят, та читають “Волинь” понад 30 сімей. Пошту дуже багато років розносить листоноша Алла Аркадіївна Верес, вона ж радить читати газету “Волинь”, за що їй наша щира вдячність. Ми не могли не побувати в садибі Максимців, дочка яких виступає такою гарячою прихильницею нашої газети. Живе сім’я під лісом, що тягнеться й на сусідні області, їхня хата крайня. І хоч господарям далеко за сімдесят років і хазяйнують самі (син — військовий відставник у Харкові), але повсюди видно зразковий порядок. Це теж досягнуто тяжкою працею. Лише один характерний штрих щирості і доброти сільських людей. Мотря Леонтіївна, побачивши у дворі зовсім незнайому людину, яка ще не встигла відрекомендуватися, відразу запросила в літню кухню: “Дитинко, якраз борщ гарячий”. Чи можна таку гостинність зустріти в місті? На жаль, довірливість селян нерідко використовують в своїх інтересах різні зайди та заготівельники. Щодо радіо, то, як запевнили господарі, воно говорить. Мабуть, коли дочка відвідала батьків, були якісь перебої, що для сільської місцевості є звичайним явищем. Як казав один тутешній чоловік, коли радіо говорить тихенько, то він піде, щось посмикає і можна розібрати про що говорять. Хоча Марія Яковенко підняла актуальне питання про радіофікацію сільських осель. Ми поцікавилися у начальника центру електрозв’язку №2, що в Горохові, Петра Тимошука, яка ж картина з провідним радіо в районі. 35 населених пунктів, як було сказано, “безнадійно втрачено”. Було в Горохівському районі 15 тисяч радіоточок, залишилося близько п’яти тисяч. Не просто доїхати з Гектарів хоча б до Берестечка. Кажуть, що колись з Бродів до Берестечка курсував автобус п’ять разів на день. Проходив він також через Гектари. Очевидно, нині немає економічного сенсу для такого рейсу. А ось від Берестечка до Гектарів — це чотири кілометри — транспорт знайшовся б, але дорога відлякує водіїв в усі пори року. У свій час, коли тут було сильне господарство, добру дорогу не проклали, а тепер мало хто в цьому зацікавлений з господарів. Учителі, які доїжджають з Берестечка в Гектарівську восьмирічку, взимку наймають підводу. Найдивніше, що на території села є піщаний кар’єр, куди за піском їдуть звідусіль, платять копійки у Пісківську сільраду і розбивають дорогу. Так буде, очевидно, доти, поки знову з’являться в цій місцевості справжні господарі, хоча і є оптимістичні запевнення районного керівництва з цього приводу. Але хто підніматиме цілину на цих облогуючих землях, повертатиме віру в душі селян — ще не ясно. Відразу за хатою Максимців облогує багатогектарна площа, що й викликало подив у їхньої дочки — медпрацівника, котра довгий час пропрацювала у військовій частині на півночі Росії. Старенькі ображені на місцевого керівника господарства Василя Івашенюка, який взяв спочатку їхні паї, а тепер покинув, бо вони, мовляв, нікому не потрібні пенсіонери. “Ось якби ми трималися тих господарів, що в сусідніх Пісках, то був би якийсь толк”, — кажуть селяни. До речі, такої ж думки дотримується і пісківський сільський голова Леся Юзвик. Вона каже, що разів з п’ять збирали збори селян, просили не роз’єднуватися, але гектарівці виявили норов. Тепер у Пісках є кілька фермерів, котрі непогано платять за взяті паї. Що ж сталося з міцним господарством, яке колись об’єднувало села Піски, Гектари та Антонівку, що розташовані неподалік Берестечка? Тут було збудовано потужний свинокомплекс, де відгодовували більше 13 тисяч свиней. Біля комплексу, багатьох допоміжних цехів по випуску товарів народного споживання годувалися і селяни. Тепер все це втрачено, що особливо позначилося на добробуті пенсіонерів, одиноких, інвалідів. Бо здорова людина зможе дати якийсь лад землі. Втрачено і ще один привілей — можливість... красти. Уже немає що. І це не дорікання селянам — так їх привчила радянська влада, за часів якої усе колгоспне було нічиє. Ці традиції відчув на собі і той самий Івашенюк, на якого дехто нарікає. Він — місцевий житель, в колгоспі не працював, за освітою — економіст, вирішив попри всі труднощі розпочати господарювання по-новому. І він теж скаржиться: — Я вважав, що наші люди заслуговують кращого життя і я їх зможу об’єднати. Я погодився взяти 183 паї з тим, щоб разом господарювати. Та за звичкою більшість селян тягнуло все до себе. Я постягував за дротяну сітку на бригаді, вважай, металобрухт, а не сільськогосподарську техніку. Та незабаром побачив, що навіть сітку заберуть. Дійшло до того, що мені довелося самому кілька місяців сторожувати. Вночі на холоді добре думається. І я собі міркував: чому я повинен тут мерзнути, як інші сплять? А вдень доводиться діставати і дизпаливо, і запчастини, і організовувати роботу. Тому при перереєстрації я взяв тільки 49 паїв в тих людей, які хотіли працювати. Тепер я маю статус фермера. Пісківський голова Леся Юзвик вважає, що Василь Івашенюк є добрим чоловіком, грамотним спеціалістом, але селяни не підтримали його, заздрісники вважали, що працюють на нього. Тепер він як фермер уже розрахувався з боргами, з своїми працівниками, зробив значні засіви озимини, хоче розширити посіви цукрових буряків. Можна зрозуміти нарікання пенсіонерів на те, що їх кинуто, але також не можна не пройнятися співчуттям до Івашенюка. Взявши обузу на свої плечі, він не міг справитися ні з податками, ні із злодійством. Колишній підводник, зростом до двох метрів (такий справді слабкості не проявить), міцно стоїть на цій землі і заявляє: “Я вже не відступлю. Хтось мусить цю роботу виконувати. Іншої перспективи нам ніхто не дасть”. Думається, що в майбутньому саме Василь Івашенюк та інші господарі зможуть допомогти селянам Гектарів позбутися облогів та мати сякий-такий добробут. Недавно стало відомо, що свинокомплекс поблизу Пісків купляє фірма “Курчак”. Але чи захочуть її керівники взяти землю — ще невідомо. На жаль, на Горохівщині, як і в інших районах, земля облогує на багатьох тисячах гектарів. І при тому, що це не поліські піски і болота. Де знайти господаря? Начальник районного управління сільського господарства і продовольства Анатолій Ящинський запевняє, що місцева влада намагається за всяку ціну підтримати керівників малих перспективних господарств. Він назвав Степана Сайкевича, котрий, одержавши від попередника п’ять гектарів озимини, в цьому році засіяв 238 гектарів, також відновив ферму. Подібні зміни сталися в Холоневі, де тепер розумно господарює Василь Щерблюк. Анатолій Ящинський розповідає: — Душа болить, коли старі жінки підходять, як оце було у Квасові, і кажуть: “Хай хтось прийде в село до нас, щоб ми знали, що допоможуть труну зробити і на цвинтар завезти. Хай вже за оренду землі не платять”. А земля ж добра, чорнозем, то ж просимо сильного господаря Леоніда Лиса із Журавників взяти гектарів 200-300. У Квасові облогує 5 тисяч гектарів... Мотря і Микола Максимці з Гектарів розповіли, що при колективізації їхні батьки віддали в колгосп відповідно 18 і 13 гектарів землі, значну площу лісу, сад. Усе життя селян переслідували, щоб вони, бува, не прихопили зайву сотку колгоспного поля — штрафували. І ось на старість одержали по якійсь сотні гривень пенсії і землю, яка нікому не потрібна. Як старим спрацьованим на тяжкій роботі людям не дивуватися з тих аграрних реформ, які проводить держава? Через кілька років ця земля в селян, можливо, буде за безцінок скуплена багатіями. Цілком може бути, що селяни стануть на ній безправними батраками. Олександр НАГОРНИЙ.
