Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
Лікар-нейрохірург та його дружина-педіатр рятували дітей під обстрілами

Подружжя дало собі обітницю, що не залишить своїх найтяжчих поранених.

Фото із сайту shepetivka.com.ua.

Лікар-нейрохірург та його дружина-педіатр рятували дітей під обстрілами

Медики Андрій та Ольга Свисти два тижні провели в Ірпінській лікарні, допомагаючи пораненим у боях з російськими військами

Операції доводилося робити майже в польових умовах

Першою пацієнткою подружжя лікарів була семирічна дівчинка, в голові якої глибоко застрягли осколки. Коли сім’я на авто намагалася втекти із зони бойових дій на околиці Києва, де розташований їхній будинок, дитина отримала поранення. Неушкодженим залишився лише батько. Старший брат та мати померли від важких травм через кілька хвилин після того, як були доправлені до лікарні в Бучі, що за 20 км на захід від Києва. Страшні рани, що загрожували її життю, мала й дівчинка.

На щастя, один із найкращих дитячих нейрохірургів України саме був у лікарні і в результаті важкої тригодинної операції під постійними вибухами бомб і ракет зумів повернути до життя юну пацієнтку.

— Це була дуже серйозна травма, небезпечна для життя, — ​сказав Андрій Свист. — ​Я щасливий, що вона вижила. Оперувати людей під постійними обстрілами та без належного медичного обладнання — ​це просто жах.

47-річний чоловік зізнався, що він опинився там випадково, від’їхавши від свого дому й потрапивши у пастку, бо на околиці столиці розпочався бій. Потім — ​Ірпінська центральна лікарня в Бучі, де нейрохірург майже два тижні пропрацював зі своєю дружиною, педіатром, рятуючи жертв цієї дикої ​​війни. Подружжя дало собі обітницю, що не залишить своїх найтяжчих поранених. Згодом, за два дні до того, як лікарню захопили росіяни, з дев’ятнадцятьма пацієнтами їм вдалося втекти.

Працівники лікарні мусили рити ями на вулиці, щоб використовувати їх як туалети, і готували їжу на відкритому вогні. 

Фахівець київського Інституту нейрохірургії імені Ромоданова Андрій Свист разом із 35-річною дружиною Ольгою не думали, що потраплять у справжнє пекло.

…Коли почали прибувати пацієнти з ранами від бомбардувань і боїв, Ольга визначала тяжкість травм, Андрій виконував складні операції на мозку в невеликій, погано обладнаній операційній.

— Траплялося, у нас не було водопостачання, тому змушені були лити воду з чайника, щоб помити руки. Маленьким дівчаткам, яких привезли з осколками в голові, промивали волосся тією ж невеликою кількістю води. Вимикалася електроенергія. Постійні обстріли. Ми чули гул літаків над будівлею, артилерія постійно працювала. Іноді доводилося спати на підлозі кімнати, де оперували. Часто було не до сну через вибухи поблизу. Відчуття — ​наче на передовій, — ​незворушно, але з нотками суму в голосі розповів Андрій.

Працівники лікарні мусили рити ями на вулиці, щоб використовувати їх як туалети, і готували їжу на відкритому вогні. Ввечері послуговувались факелами, щоб зберегти паливо для генераторів лікарні. Андрій встиг надіслати повідомлення колегам, які передали деякі інструменти. Але для комп’ютерної томографії не вистачало електроенергії, тому довелося покладатися на рентгенівські промені та власну інтуїцію.

Працювали цілодобово. Лише один із його пацієнтів загинув — чоловік з кулею, що застрягла у спинному мозку, якого три дні не могли доставити до лікарні. Найскладніше було пожежником, який під час невдалого штурму аеродрому, захопленого противником, отримав кульове поранення в голову й руку. Після п’ятигодинної операції чоловіка врятували. Колега, який привіз його в лікарню, сказав, що росіяни ходили і дострілювали поранених. Вони намагалися вбити навіть працівників «швидкої».

«Я не знаю, чого мене росіяни підстрелили…»

Пригадав двох сестер, яких обстріляли окупанти на блокпосту. Одна з дівчат померла дорогою, а її сестра Ліда із п’ятьма осколковими з пораненнями голови ледь вижила. Інша пацієнтка, дев’ятирічна Саша, була поранена в руку, коли її родину обстріляли при спробі виїхати з Гостомеля. Вітчим загинув, а Саша з матір’ю два дні ховалися в підвалі. Дівчинка стікала кров’ю й непритомніла, аж поки якийсь чоловік доставив їх до лікарні.

— Ми повезли Сашу на операцію. Я пояснила її мамі, що, можливо, нам не вдасться врятувати дитині руку. Вона відповіла спокійним тихим голосом: «Просто врятуйте життя моєї дочки». Ні сліз, ні паніки, — ​розповіла Ольга.

Фото дівчинки з ампутованою рукою з’явилося у багатьох виданнях світу з її наївною цитатою: «Я не знаю, чому росіяни мене підстрелили. Сподіваюся, це був нещасний випадок, і вони не хотіли завдати мені болю».

Через п’ять днів після операції подружжя лікарів доставило Сашу, а також інших 18 осіб у безпечне місце. Військові українського блокпоста не вірили, що люди могли втекти з Бучі, враховуючи інтенсивність боїв. Андрій зізнається, що пережитий досвід був жахливим. Каже, окупанти використовують нелюдські методи.

— Це не солдати — ​справжні військові так не поводяться, — ​мовив, стримуючи емоції. — ​Націлюють зброю на медиків, на швидку допомогу, вбивають мирних жителів. Їхні тіла залишають — ​не дозволяють ні поховати, ні оглянути. Усіх цих нелюдів треба посадити за ґрати. Щонайменше.

За матеріалами shepetivka.com.ua.

Роксолана ВИШНЕВИЧ.

Читайте також у нас: «Горохівський фермер зомлів, коли почув про смерть сина-воїна, який… ще почавить москалів! (Відео)​».

Telegram Channel