Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
Війна забрала у бігуна-рекордсмена 10-річного сина: «Він мій Янгол, і його більше немає на землі»

На пам’ять батькам залишилися знімки сповненого вражень життя і останні кадри з коридору під час обстрілу.

Фото з архіву Максима Уса.

Війна забрала у бігуна-рекордсмена 10-річного сина: «Він мій Янгол, і його більше немає на землі»

У січні Максим Ус із Чернігова попри ДЦП здолав 100 км ультрамарафону та потрапив до Книги рекордів України. Через місяць росія почала бомбити мирні міста і села нашої країни

Останнє фото у житті із сином...

 Сім’я Максима жила у Чернігові в багатоквартирному двоповерховому будинку. Дружина Євгенія не вірила, що війна триватиме довго, і до останнього сподівалася: все швидко мине. Виїхати з міста Максим пропонував ще наприкінці лютого.

«Я маю інвалідність, тому воювати не можу. В тероборону мене теж не візьмуть. Щодня казав дружині: давай шукати волонтерів, щоб допомогли виїхати, бо в нас немає автівки. Але вона слухала свою маму. Та говорила: ви не воєнний об’єкт, по вас не стрілятимуть», — згадує чоловік. Так і залишилися.

Коли почалися обстріли міста, вони кілька разів ходили в укриття. Однак 10–річний Дмитрик, який хворів на аутизм, не витримував там довше двох годин. Тому родина вирішила, що перебуватиме під час обстрілів удома в коридорі.

Ввечері 16 березня російські покидьки вкотре почали обстрілювати мирних мешканців Чернігова з артилерії. Максим та Євгенія подумали, що в квартирі небезпечніше, бо ракета чи бомба може влучити у дах. Тож вирішили перечекати у під’їзді. Після першого «приходу» ворожих снарядів родина повернулася в свою оселю. Дмитрик навіть встиг заснути. Але російське пекло почалося знову. Женя та Максим вдягнули сина, взяли стільчики і попрямували у під’їзд на перший поверх.

Щодня Максим навідувався до рідних в лікарню, під обстрілами долаючи на велосипеді по 6 км в одну сторону. Дружина лежала на першому поверсі, син – на другому. 
Та 23 березня стан Дмитрика різко погіршився.

Максим та сусідка стояли збоку, а Женя із сином сиділи біля стіни. Аж раптом за сім метрів від будинку розірвався снаряд. Вибуховою хвилею вибило металеві двері під’їзду. Максим почув крик дружини. Підбіг до неї, підсвітив ліхтариком і побачив сина в калюжі крові. Євгенію поранило в ногу. Максим побіг шукати допомогу, зустрів на вулиці двох чоловіків. «Вони покликали товаришів, і ми перенесли дружину та сина в укриття. Там уже викликали «швидку», і їх забрали до лікарні. Я довіку буду вдячний цим людям», — розповідає Максим.

У дружини було поранення та перелом ноги нижче коліна. А ось Дмитрику уламок російського снаряда потрапив у голову. Хлопчик був у важкому стані впродовж тижня. Однак пульс та тиск залишався стабільним.

Щодня Максим навідувався до рідних, під обстрілами долаючи на велосипеді по 6 км в одну сторону. Дружина лежала на першому поверсі, син — на другому. Та 23 березня стан Дмитрика різко погіршився. А наступного дня батькові повідомили, що його маленького Янгола більше немає…

«Дімка любив життя, любив нас. Він уже знав, що треба лягати на підлогу, коли тривога. Слухався і чекав, коли буде можна гратися далі. В мене залишилося фото, де ми в коридорі і він мене обіймає, та мільйони спогадів про нього. Втрачати дітей боляче. І це не описати словами. Він мій Янгол, і його більше немає на землі», — з болем каже Максим.

Оксана СКРИПАЛЬ.
За матеріалами «Українська правда. Життя».

Читайте також у нас: «Медведчук уже почав здавати людей, – експрем'єр Гончарук».

Telegram Channel