Шевченківський лауреат із Волині: «Усім потрібно закачувати рукава і працювати на перемогу»

«Щоночі читав новини і молився»

…Від Новосілок, де живуть Панчуки, до Києва – ​рукою подати. Приміське село від столиці відділяє лише невелика посадка, тому канонади і вибухи лунають майже поруч. Під них засинали діти Панчуків Серафим та Єлизавета, а от Петра Фадейовича сон не брав. У тривозі сидів за комп’ютером цілими ночами. Гортав сторінки сайтів і молився після кожної тривожної новини про обстріляне місто чи село.

– Спочатку ми не планували виїжджати, хоча, звісно, радилися, що робитимемо далі. Я лише на п’ятий день дізнався, що деякі сусіди ночують у підвалі, і тоді зрозумів, що не можна наражати на небезпеку дітей. Тому спершу відправили до Горохова тещу Любу з дев’ятирічним сином Серафимом. А ми з дружиною і донечкою Єлизаветою виїхали через добу, – ​пригадує Петро Фадейович. – ​Дорога до отчого дому була незвично довгою. Ночували у чужих людей, аби водій і Лізонька, якій на Благовіщення виповнився рочок, хоч трохи відпочили.

Після «Зачарованої Десни» почув від переселенки: «Знову хочеться жити!»

Ми зустрілися з Людмилою й Петром Панчуками в Горохові. На малій батьківщині зіркова сім’я не сидить склавши руки. Матуся пильнує діточок, а Петро Фадейович радує своєю творчістю містян і тих, кому вони дали прихисток від війни. Чи ж знав, коли їхав, що робитиме у вимушеній відпустці? Каже: тоді про це не думалося. Усвідомлював, що людям не до театру. Хоча наголосив, що, на його думку, треба жити «тут і зараз». Не випадково всі релігії світу вчать зосереджуватися на поточному моменті, а не на тому, чого вже або ще немає. Однак ми чомусь цим бездумно нехтуємо.

На малій батьківщині зіркова сім’я не сидить склавши руки. Матуся пильнує діточок, а Петро Фадейович радує своєю творчістю містян і тих, кому вони дали прихисток від війни.

Минуло два тижні, й актор зрозумів, що треба діяти. Дещо раніше мав задум здійснити з народним театральним колективом Горохівського НД «Просвіта» постановку п’єси Івана Карпенка-Карого «Хазяїн», але там 16 ролей. «Знайти стільки аматорів наразі неможливо, тому зупинилися на «Мартинові Борулі», — ​загорілися враз очі, коли розповідав про дві репетиції з головним спеціалістом відділу культури, земляком Василем Грибом.

А нещодавно Петро Панчук із радістю прийняв пропозицію начальника відділу культури Горохівської міської ради Олександра Шепшелея виступити у Горохові перед містянами і вимушеними переселенцями з різних регіонів. Міркував, що читатиме «Зачаровану Десну» Олександра Довженка, бо люди зараз мріють про спокій.

– Ви настільки все перевернули в душі, що знову хочеться жити, — ​дякувала знаменитості жінка-переселенка.

Тож, насолодившись першою частиною повісті, читання її вирішили продовжити.

На дідовому обійсті Серафимко освоює шкільний предмет «Я досліджую світ»

Донедавна в лобачівській оселі Людмили й Петра Панчуків жили родичі, яким теж потрібно було оговтатися від війни. Тепер тут хазяйнують Серафимко з батьком. Хлопчикові дуже подобається гратися на подвір’ї, на городі та в садку, де цієї весни вже посадили шість фруктових дерев.

– Таким чином Серафимко освоює шкільний предмет «Я досліджую світ», – ​радіє Панчук-старший і зізнається, що хоче повернутися на сцену, коли настане мир. Не заради слави, бо пам’ятає Шевченкове: «Слава, як дзвін. Продзвенить – ​і труни не купиш».

Поміж тим Петро Фадейович проводить онлайн-прослуховування юних обдаровань, котрі подали заявку на участь у конкурсі декламаторів поезій Тараса Шевченка, бо має за честь бути його головою. Каже: «Минув той час, коли людей заспокоювали. Тепер усім потрібно закачувати рукава й працювати на перемогу».

Читайте також на volyn.com.ua: «Вирвавшись із пекла у Харкові, знайшли на Волині нову родину​».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.