Курси НБУ $ 29.25 € 30.77

Як білоруска, поляки й голландець українкам місцями поступалися

Ситуація, що розгорталася у потязі «на Варшаву», коли я з дітьми верталася з Німеччини додому, спонукала мене до роздумів

Оксана КОВАЛЕНКО, редактор відділу освіти й культури газети «Волинь»

У травні для українців за кордоном ще діяла програма, за якою квитки в приміських поїздах видавали безкоштовно. Тож ми разом зі ще приблизно десятьма українками і їхніми дітьми, з котрими випадково зустрілись на станції, сіли у потяг, який порадили волонтери. Так збіглося, що місця у вагоні майже всі були зайняті. Але завдяки цьому я стала свідком таких вчинків, які живлять мою віру в те, що добра у світі більше, аніж нікчемності.

Отож спочатку, вмить оцінивши наші втомлені обличчя (їхали ми з далеких міст), своїм місцем комусь із українців поступився афроамериканець. (Як потім з’ясувала, він – з Голландії і цілком справедливо вважає путіна останнім з божевільних нелюдів). Майже синхронно з ним підвівся поляк: він запросив сісти моїх дітей, запевнивши, що йому незабаром виходити. Ми опинилися поруч із жінкою з білорусі. Розговорилися. Вона зауважила, що хоч не вникає в політику, але війну в Україні засуджує: «Это все завязали политики, а страдают простые люди».

Розставляти акценти в надто абстрактній фразі про політиків мені не хотілося через втому, але та жінка зуміла таки мене розбурхати, бо додала: «Я вообще считаю, що беларусь, россия и Украина – единый народ».

Розставляти акценти в надто абстрактній фразі про політиків мені не хотілося через втому, але та жінка зуміла таки мене розбурхати, бо додала: «Я вообще считаю, що беларусь, россия и Украина – единый народ».

Мусила повідомити їй, що українці не просто так гордяться січовими стрільцями, Українською повстанською армією, нагадала про геноцид голодомором, але раптом оцінила, що дорога до Варшави набагато коротша за роки, впродовж яких їй «вливали» про «нероздільні» народи, і швидко підсумувала, що Україна і незалежність – тотожні поняття.

За якусь годину подорожі білоруска озирнулася й зауважила, що поляк, який поступився нам місцем, досі їде в тамбурі... За пів години він вийшов, а на його місце прийшов сідати юнак років двадцяти, якому було все одно до всіх, окрім себе. Мав право, бо мав квиток. Мої діти мусили би вставати, натомість несподівано піднялася наша сусідка-білоруска: запевнила, що їй саме час постояти, бо має хвору спину. (Попри мої прохання сісти замість нас, вона стояла до кінця дороги – ще понад годину і на прощання побажала нам миру).

Та це ще не фінал історії: потяг рушив до наступної станції, моє менше дитя час від часу уві сні клало руку на телефон хлопчини, що сидів по сусідству, хоч позад нього стояли дві жінки. Першим не витримав афроамериканець: він став вимагати в юнака, щоб той поступився місцем. (Коли зайшов контролер, молодик витяг квиток на проїзд з українського паспорта). Але хлопчина від законного права сидіти відмовлятися не хотів, тож відповів англійською, що якщо й встане, то не сьогодні. Від його «not today», здавалося, підскочили і полька, яка сиділа навпроти, і ми, українці, й білоруска, що стояла. Розділити на слова спільне обурення з вигуками, якимсь шипінням, супроводжуваним зневажливими поглядами, неможливо. Той хлопчина таки мусив поступитися місцем – сьогодні й негайно. Він отримав «свіженьку» характеристику – «младий удурок», а я – привід поміркувати: як шкода, що в світі не відбувається так, як у тому вагоні, коли незнайомі особи різних національностей без жодних переговорів сприймають закон людяності вищим за інші, якими під час біди мусово нехтувати.

Читайте також: «Чоловік воює, а я працюю і втішаю синів, що тато скоро повернеться».

Telegram Channel