Стоячи на колінах, проводжали воїнів в останню їхню земну путь

Вони — ​майже ровесники. Тарасу Томашевичу 26 червня виповнилося б 46 років, Юрію Масевичу йшов сорок четвертий. Обоє були призвані на військову службу за мобілізацією на третій день повномасштабного вторгнення путінської росії в Україну. Три місяці воїни захищали територіальну цілісність, недоторканість та незалежність України. Життя обох обірвалося в районі Білогорівки Луганської області під час виконання бойових завдань з різницею у декілька днів: 1 червня загинув Тарас, 5-го — ​Юрій.

У скорботному слові митрополит Луцький і Волинський ПЦУ Михаїл сказав: «Нам закидають, що ми націоналісти. А хіба у цьому слові є щось погане? Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою землю і мову. А хтось з півночі хоче нас позбавити цього, щоб ми стали стадом, біомасою, втратили самоідентичність, схилили голови у ярмі. Так ось — ​ці двоє загиблих хлопців поклали свої молоді життя за те, щоб ворог був розбитий і ніколи українець не знав батога супостата, а щасливо жив і творив в угоду заповідям Божим».

Ці двоє загиблих хлопців поклали свої молоді життя за те, щоб ворог був розбитий і ніколи українець не знав батога супостата, а щасливо жив і творив в угоду заповідям Божим.

Площа перед собором за останні місяці бачила і гіркі сльози непоправної втрати (хтось хоронить свого сина, хтось батька, чоловіка), і щиру вдячність захисникам — ​і старші, й молоді, стоячи на колінах, проводжають воїнів в останню їхню земну путь. Під час панахиди за загиблими того дня було багато людей і в храмі, і біля нього. Коли відспівування ще тільки-но почалося, із собору вийшов згорьований чоловік — ​хтось, очевидно з рідних, допоміг йому дійти до лавочки, куди поспішили медики. Згодом дізнаюся, що це батько Тараса Томашевича. Він хоронив свого сина. Не змогла підійти до нього. Бо не знаходила таких слів, які б могла йому сказати, щоб втішити в непоправному горі.

Вони з’явилися згодом і хотілося б, аби він їх прочитав. Власне, коли вже домовини воїнів пронесли Театральним майданом, коли на завершення церемонії прозвучав Гімн України й катафалк вирушив на кладовище в Гаразджу, ці слова я почула від тих, хто добре знав його сина: від співробітників, котрі багато років працювали в колективі, який очолював Тарас. Йдеться про Луцьку пельменну фабрику (торгова марка «А-ТОС»), де Томашевич був директором.

— Це було на початку 2000-х, — ​пригадує колишній технолог підприємства Лідія Музика, яка лише півтора року тому, уже в поважному віці, пішла на пенсію. — ​Тільки-но організовувалося виробництво напівфабрикатів. Якось власник фірми привів Тараса й сказав: «Лідіє Несторівно, розкажіть молодому чоловікові про те, чим ми займаємося. Як спеціаліст із досвідом навчіть його для початку. Я вірю, що це наш майбутній директор!». Так і сталося. У Тараса була економічна освіта, він відслужив в армії. Ми з ним, по суті, налагодили роботу фірми. З часом він став ідеальним менеджером. А головне — ​він чудова людина, справжній патріот. У нього хороша сім’я. Знаю його дружину Катерину, доньок Христину й Юстину. Знайома з його батьком. Сьогодні підходила до нього із співчуттями. Тарас же єдина дитина в сім’ї! Розумію, яка це втрата…

— Ще 23 лютого ми з ним були на планерці, вирішували робочі питання…І ось попрощалися… Не віриться, що не стало такої людини. Ми всі плачемо з понеділка, як тільки взнали про таку біду, — ​відгукується про Тараса Томашевича завідувачка виробництва Галина Мосійчук.

— Ми з Тарасом зустрілися 26 лютого в обласній станції переливання крові, куди він приходив не вперше, — ​говорить ще одна співробітниця, Галина Таран. — ​Уже був мобілізований в тероборону. Не думала, що востаннє його бачу…

А ще прозвучали такі слова в розмові зі співробітницями Тараса Томашевича: «Тарас радий, що ми всі прийшли до нього!». Їм віриться, що душа загиблого споглядає за печальною церемонією й бачить, з яким пошануванням проводжають його в останню земну путь.

 

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Олександр ЄФІМОВ – військовослужбовець, житель міста Каменя-Каширського;

Віктор РОМАНЕЦЬ – боєць із села Метельне на Ківерцівщині;

Руслан ЯКОБЧУК – військовослужбовець із села Поповичі Ковельського району;

Тарас ТОМАШЕВИЧ – боєць із міста Луцька;

Віктор БОЙМІСТРУК – боєць із села Озерне Ковельського району;

Юрій МАСЕВИЧ – боєць із міста Луцька;

Валентин КОВЗОЛОВИЧ – боєць із села Велика Глуша на Любешівщині;

Микола СИРОТИНСЬКИЙ – боєць із села Коритниця Володимир-Волинського району;

Василь ТУРЧИНЮК – боєць із села Ворокомле Камінь-Каширського району;

Іван ЧЕКАНЮК – військовослужбовець родом із села Гірка Полонка Луцького району.

Читайте також: На війні загинув лучанин Руслан Лещенко.