Курси НБУ $ 36.57 € 37.59
Переселенці з Київщини: «Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там»

Леся Кузьменко з Києва, Олександра Лещенко і її син та Федір Троцюк, котрий свого часу дав їм у Синовому прихисток.

Фото з особистого архіву Олександри Лещенко.

Переселенці з Київщини: «Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там»

Жителька Броварів, що на Київщині, Олександра Лещенко, яка так відгукнулася про Поліський край, зокрема село Синове на Старовижівщині, де вона з дитиною знайшла прихисток, коли в рідному місті було небезпечно, сказала ще й таке: «І Перемогу ми святкуватимемо у Синовому!»

«Мали десять хвилин на збори, аби втекти з-під обстрілів»

Переселенці живуть майже в кожному селі Сереховичівської громади на Старовижівщині. Але найбільше – ​в Синовому, де для них, як тільки почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, було обладнано кімнати в приміщенні школи, котре після закриття останні чотири роки стояло пусткою. У квітні, коли ми побували в цьому селі, у пристосованому житлі прихисток було надано чотирьом родинам із Покровська, що на Донеччині. Юлія Бабій з двома дітьми, сестра її чоловіка Яна із сином при зустрічі розповідали, як втікали якнайдалі від того страху, в якому жили.

Коли ми цими днями зателефонували старості Синівського старостинського округу Руслані Гочачко й поцікавилися, як живеться цим переселенцям на четвертому місяці війни, то пані Руслана сказала:

– Ще декілька днів тому ви самі могли б з ними поспілкуватися. А тепер вони вже в Німеччині. Сьогодні телефонувала мені Юлія. Розповіла, що вже облаштувалися. Але, бідкалася, що це ж – ​чужина. Важко, коли не знаєш мови. Одне слово, закінчилася наша розмова на тому, що жінка спитала, чи ж приймемо їх назад, як за кордоном у них не складеться. Звичайно ж, приймемо…

Люди, котрі опинилися в біді, по-особливому цінують ту приязнь і доброту, яку відчули в поліському селі.

На другому місяці війни в приміщенні школи жила двадцять одна людина. Нині — ​чотирнадцять. Найбільше — ​із села Лозового Лиманського району, що на Донеччині. Півтора місяця тому приїхала Надія Булатова із сином-підлітком та дорослою дочкою Альоною, в якої двоє діток. А ще дві їхні сусідки — ​вже старші жінки Надія Кобернович та Катерина Вербицька. Непростою долею донеччан пройнялася Руслана Гочачко, тож переповідала почуте від переселенців:

– Добиралися вони попутними машинами. Як послухаєш, що довелося людям пережити, то серце розривається. Наші військові, як зайшли в село, то з підвалу, в якому тижнями ховалися від смерті, їх витягли. Вони мали десять хвилин на збори, щоб встигнути втекти з-під обстрілів. Так і врятувалися. Про Синове Надія Булатова знала від жінки із села Ниці нашої громади — ​колись працювала з нею у Польщі. Тому й вирушила саме сюди з дітьми й онуками.

Коли мешканки Києва та Броварів збиралися вертатися додому, то покликали до себе в гості і старосту села, і тих жінок-сусідок,  які допомагали їм, з якими  встигли подружитися.
Коли мешканки Києва та Броварів збиралися вертатися додому, то покликали до себе в гості і старосту села, і тих жінок-сусідок, які допомагали їм, з якими встигли подружитися.

Для переселенців облаштована кухня колишньої шкільної їдальні. Там вони можуть приготувати собі поїсти. Як каже староста, спасибі односельчанам, що допомагають хто чим може. Люди, які втекли від війни, й самі хотіли б заробити якусь копійку, але ж у Синовому, як і в сусідніх населених пунктах, Старій Вижівці нема де працевлаштуватися.

– Тож місцева влада, – ​каже Руслана Гочачко, — ​розглядає різні пропозиції і варіанти щодо створення в нашому селі робочих місць. Сподіваємося, що знайдуться інвестори. Реалізація цього задуму — ​в інтересах і місцевих мешканців, і вимушено переміщених осіб у час війни.

«Чорнобривці, айстри зацвітуть і нагадуватимуть про нас»

А ще у Синовому були переселенці з міст Васильків, Бровари Київської області, самого Києва. Хтось приїхав до рідні, комусь прихисток дали в своїх хатах просто добрі люди. Коли в рідних місцях стало безпечніше, в основному всі повернулися додому.

– Але за той час, поки вони тут жили, – ​говорить староста, – ​ми дуже подружилися. І досі спілкуємося по телефону…

Одне слово, люди, котрі опинилися в біді, по-особливому цінують ту приязнь і доброту, яку відчули в поліському селі. І про це ми говорили безпосередньо з однією із переселенок, контакти якої мали, — ​Олександрою Лещенко з Броварів. Їй із сином та її подрузі-киянці Лесі Кузьменко з дитиною прихисток дав у Синовому місцевий мешканець Федір Троцюк. Найпершим приводом для розмови стало почуте від молодих жінок під час зустрічі навесні: вони сказали тоді, що хочуть купити насіння квітів і насіяти біля хати Федора Уляновича. Мовляв, ми поїдемо звідси, а чорнобривці, айстри зацвітуть і нагадуватимуть про нас. Чи ж зробили, як задумували? На це запитання почула у відповідь:

– Квіточки різні ми посіяли. Але знаємо, що Федір Улянович любить троянди. Тож підходящої пори можна буде привезти й посадити.

Староста Руслана Гочачко (в другому ряду) та переселенки з села Лозове Надія Кобернович, Катерина Вербицька і Лідія Полигенько з Покровська,  які й досі живуть у Синовому.
Староста Руслана Гочачко (в другому ряду) та переселенки з села Лозове Надія Кобернович, Катерина Вербицька і Лідія Полигенько з Покровська, які й досі живуть у Синовому.

А що жінка приїжджатиме у Синове, то про це свідчать такі її слова:

– Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там. Адже таких добрих, привітних людей у такій великій концентрації я ще в житті не зустрічала. Ми підтримуємо тісний зв’язок.

А ще Олександра розповіла про зворушливий момент:

– Якось мій синочок Артем сказав, що хотів би посадити в Синовому дерево. Федір Улянович приніс три берізки, і вони удвох знайшли їм місце в кінці городу. Буквально вчора я зідзвонювалася з Уляновичем і дізналася, що всі берізки прийнялися. Яка то радість для сина! Тішить, що маємо тепер до кого завітати в чудовому Волинському краї. І Перемогу ми святкуватимемо у цьому селі…

Ростимуть у Синовому берізки, які семирічний Артем із Броварів  посадив разом із Федором Троцюком.
Ростимуть у Синовому берізки, які семирічний Артем із Броварів посадив разом із Федором Троцюком.

Коли жінки з Київщини вирішили повертатися додому, то запросили всіх, хто їм допомагав, з ким подружилися, аби подякувати за щирість і доброту. А вони, ті гості, ще й із подарунками прийшли, чим геть розчулили. На пам’ять гуртом сфотографувалися на обійсті, де жили.

Читайте також: У Маріуполі окупанти у рясах спалили всі книги з бібліотеки Храму Петра Могили

І про Бровари у нас, звичайно, зайшла мова: яким покидала Олександра місто у березні, яка ситуація там зараз? Жінка поділилася враженнями:

– Я виїжджала з Броварів, коли на відстані менше десяти кілометрів йшли бої. Тоді, в березні, тут було порожньо на вулицях — ​ні людей, ні автомобілів. У місті лишилися переважно пенсіонери та чоловіки. В середині травня я побачила зовсім інше місто. Люди вже повернулися додому. Незважаючи на кляту війну, на майданчиках біля будинків гралися діти, стояли автівки. Стало людно. Завдяки Збройним силам України мій дім вцілів, і мені було куди повертатися.

На жаль, не всім так пощастило…

*Публікація створена за сприяння Української  Асоціації Медіа Бізнесу.

Читайте також на volyn.com.ua: «Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки)».

Telegram Channel