Курси НБУ $ 36.57 € 37.75
«Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті – любов»

Володимир Винниченко і його люба Коха, як пестливо називав він свою кохану дружину.

Фото із сайту vycherpno.ck.ua.

«Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті – любов»

Так писав в одному зі своїх трактатів Володимир Винниченко – чоловік, якого жінки кохали віддано і відчайдушно, і, потрапивши у поле його незбагненної притягальної сили, готові були заради нього на все

Від жодної жінки він не приховував, що між ними тільки дружба, пристрасть, але вони ж завжди розраховували на більше

Наприклад, Катерина Голіцинська, аналізуючи свої почуття до Володимира Винниченка, зізнавалася: «Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди він би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя…» А він охоче заводив романи з багатьма жінками, слідуючи в житті своєму ж принципу: «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».

Вони познайомилися десь у 1901 – 1902 роках. Пов’язувала їх спільна робота в Революційній українській партії, хоча пов’язувала і просто молодість (Винниченкові на той час було 21 – 22 роки). Катерина любила Винниченка, хоча ця любов давала їй більше мук, ніж радості, адже вона була одружена з Євгеном Голіцинським, також діячем РУП і приятелем Володимира. Листування тривало і коли Винниченко був ув’язнений, і коли згодом до в’язниці потрапила Катерина. Від жодної жінки Винниченко не приховував, що між ними тільки дружба, пристрасть, але ніякої любові, вони ж завжди розраховували на більше. Докоряючи Володимирові за грубість, за страждання і муки, Катерина все одно закінчувала листа словами: «Я тебе все-таки люблю так, як ніхто тебе не любитиме…».

Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».

Однак настав момент істини. Головний Винниченків принцип «чесності з собою» не дозволяв йому лукавити, а тому він вирішує сказати Голіцинській правду: «Катерино! Мені соромно. Я не кохаю тебе. Мені дуже соромно… І не того мені соромно, що я нечесно ставлюся до Євгена, а того, що не можу прийти до тебе і сказати: «Я люблю тебе. Покинь Євгена і живи зо мною»…

Його листи такі, що, напевно, кожна жінка закохалася, повірила б у щирість і взаємність почуття

Однак стосунки з Катериною Голіцинською не обриваються – вони продовжували листуватися і в 1908 – 1911 роках. Саме на цей час припадає знайомство Винниченка з Люсею Гольдмерштейн (у дівоцтві – Максимович). Познайомилися вони десь наприкінці 1907 року в Женеві, а за кілька місяців поїхали на Капрі як досить близькі люди. Їй на той час було 30, йому – 28 років. Вона мала шестилітню доньку Олю. Подружнє життя з Михайлом Гольдмерштейном, певно, не склалося, він жив у Росії. Винниченкові листи такі, що, напевно, кожна жінка закохалася, повірила б у щирість і взаємність почуття, і, мабуть, будувала б плани на майбутнє. Так було і з Люсею – вона любить і хоче бути там, де він. Винниченко ж відвертий і «чесний з собою»: не залишає Люсі жодних ілюзій щодо любовного запалу, вони – лише коханці-товариші. Жодної любові і тим більше дітей. Люся погоджується, однак, як виявилося на Капрі, вона – вагітна. Мабуть, кожен із них розумів, що народжувати Люсі не варто. Однак було вже пізно і лікарі не погоджувалися на передчасні пологи. Попри все, у 1908 році Люся народила хлопчика, якого назвала Володею. Але їхній син прожив лише три місяці і помер…

Винниченко зустрів свою істинну любов, жінку, з якою б хотів народити дітей, – свою любу Коху

У квітні 1909 року на деякий час триває пауза в листуванні Люсі з Володимиром: він вирушає з Парижа у Львів, вона – в Росію. А остаточний кінець настає аж у 1911 році, коли в житті Винниченка з’явилася Розалія Лівшиць – його люба Коха, як пестливо називав він свою кохану дружину, з якою навіки пов’язав життя. Днем одруження вони вважали 28 березня 1911 року. Через вісім років, у 1919-му, Винниченко напише у своєму щоденнику: «Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря… Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого. Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала криком істота моя. Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання, без санкцій лицемірних або глупих людей з їхніми комедіями, без нотаріюсів, без загроз і різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може. …Завтра йде дев’ятий рік, – і я почуваю до неї таку ніжність і вдячність, що хочеться поцілувати краєчок тої подушки, на якій вона лежить».

Винниченко зустрів свою істинну любов, жінку, з якою б хотів народити дітей, однак їх у нього так більше і не було. Коли Розалія Яківна завагітніла і боялася втратити малюка через свій стан здоров’я, вона писала чоловікові: «У мене буде твоя дитина. Ми її будемо виховувати, так як самі думаємо. Це вже було б такою страшною несправедливістю, що не можна витримати. Ти єдина людина, яка має право виховувати будучих людей. Таких, як ти, нема». Однак у 1916 році Розалія Яківна перенесла нещасливу вагітність. Це була трагедія для обох. Життя ніби поглузувало. Даруючи випадкових небажаних дітей безлюбовним подружжям, природа жорстоко обминула людей, що готувалися, мріяли, всім серцем бажали дитину, яка могла б стати вінцем цієї любові. Але чуда так і не сталося.

…Пройшовши вир революційної політичної боротьби, Винниченки в 1920 році назавжди залишають Україну. Після п’ятирічного життя в Німеччині переїздять до Парижа, а згодом – на хутірець-садибу «Закуток», біля Канн, у громаді Мужен, департаменту Приморських Альп. На придбаній території була напівзруйнована стара двоповерхова хата – колишня пекарня, якій було 250 років і яку називали «Ле Фур» (піч) – та запущений сад-город.

6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер. Коли коханого чоловіка не стало, Розалія Яківна щодня, за будь-якої погоди йшла до нього на могилу з квітами. Життя її було в ньому. Вона упорядковувала його спадщину, перечитувала твори, тужно святкувала день його народження, день Святого Володимира. У містечку Мужен на півдні Франції знайшли свій останній спочинок перший український прем’єр, письменник, художник Володимир Винниченко і його кохана дружина Розалія Яківна Винниченко.

Джерело: vycherpno.ck.ua.

Читайте також: «Кохання кольору хакі: історія на вечір«.

Пряма мова

Красиво про почуття від Володимира Винниченка:

«Кохання — ​це зойк крові, це — ​бездумний, хижий голод тіла, це — ​наказ вічності, яка не допускає опору собі. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, непотрібний попіл.

Любов — ​це інше лице вічності, але це — ​вростання, вгорання одної істоти в другу.

Перша леді УНР. Портрет дружини Розалії Володимир Винниченко написав 1929 року.
Перша леді УНР. Портрет дружини Розалії Володимир Винниченко написав 1929 року.

 Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, зі уважним поглядом, загадковою посмішкою. Воно приходить непомітно, але стає всевладною господинею й відходить трудно, з муками, зі смертю.

Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, з скрюченими пальцями, накидається на все, що може його задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п’ятьох, стількох, на скільки вистачить у нього вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.

Читайте також: «Воїн з Рівненщини приїхав з передової, щоб побратися з коханою (Фото)«.

Любов, повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.

Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.

Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цеї радості. Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід — ​любов. Без цвіту немає плоду, але не всякий цвіт дає плід».

(Володимир ВИННИЧЕНКО, «Сонячна машина»).

Марина ЛУГОВА

Telegram Channel