Кровопивце путіне, тремти: бабця Люба у 102 роки взялася плести «кікімори»!

«Ми їй спершу не повідомляли, що росія на нас напала. Почула по радіо. Тоді каже нам: «Чого ж це ви мені не говорите? Там уже війна почалася», — ​розповідає донька Галина. Розпитуємо, як сталося, що Любов Григорівна почала допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів?

«Ой, я не можу спати, — ​у кожному слові бабці Люби вчувається душевний біль. — ​Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті: Господи, де ви, бідненькі, не спите — ​ні вдень, ні вночі, а вороги стріляють… Радіо трошки послухаю… Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, щоб наші синочки швидше закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша. Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять жмутиків роблю за день».

«Мати називає кікімори «тімурками». Коли починаєш плести маскувальні костюми, то поступово втягуєшся у справу, — ​далі розповідає Галина. — ​День мине і вже хочеться знову плести. Спершу, як починали, манекеном нам слугували граблі, а потім уже надягали й на відро, і гачками плели…»

На їх не кажу інакше як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги.

«На весь Ходорків я найстарша, — ​розмірковує про свій вік Любов Ярош (у дівоцтві — ​Лисенко). — ​У моєї мами була сестра, яка теж більш як 103 роки прожила. І мені Бог дав жити. Я ж два рази була «під ножами», пережила операції і далі живу… Народилася в селі Пустельники Попільнянського району, — ​неспішно веде оповідь Любов Григорівна. — ​Нас було шестеро у мами. Троє померли: двоє в голодовку, одна ще маленькою. А троє — ​Микола, Василь і я вижили. Вони теж уже покійні. Їдна я осталась…

Випало мені у тринадцять літ голодовку пережити. Колоски збирали. Вже була опухла. Батьки й не сподівалися, що виживу. А через рік, у мої 14, я вже випасала по триста курей на колгоспному полі (у той час так боролися з довгоносиками).

Згодом пішла у Київ, наймитувала в одного чоловіка, доглядала за його дітьми, бо дружина померла. Він навіть сватався, але я не зважилася. І був мені 21 рік, коли почалася війна з фашистами. Пішки дісталася до вже окупованого Ходоркова. Працювала на залізниці… Коли забирали українську молодь до Німеччини, то я мастила руки сіллю, щоб здавалося, ніби то екзема. І був німець тут, на залізниці, де я працювала. Він казав: «Люба, я тобі дам адресу, їдь до мене додому, там тебе зустрінуть і буде тобі там добре. А я кажу: «Ні. У мене мама немічна. Не можна покинути її». Він погоджувався з моєю думкою. А брата молодшого у 16 літ забрали на роботу до Німеччини…»

Оскільки Любов Григорівна перебувала на окупованій нацистами території, то після звільнення, коли прийшли комуністи, її в наказовому порядку відправили на Донбас. Там працювала поруч із шахтою на пилорамі: різала колодки. Поривалася до рідних країв. І вже з 1948 року фактично на все подальше життя оселилася в Ходоркові. Працювала в колгоспі. Буряки копали на полі — ​по десять-тринадцять душ у ланці.

«Побралися з Володимиром Ярошем у 1948-му, — ​згадує про особисте. — ​Два дні зустрічалися і почав свататися. Мені було 28, а йому — ​29 років. Мав твердий характер. Я співала, а чоловік любив танцювати. 49 літ разом прожили. Корову тримали, часом не одну, телята, поросята. 1997 року помер, мав 78… У мене четверо дітей: двоє хлопців та двоє дівчат: Валя й Галя, Вітя і Льоня… Вітя поїхав у Чехію. Там недовго попрацював, та й привезли мені його… Загинув… А внуків у мене семеро — ​шестеро хлопчиків та онука. І правнуків також семеро: дівчат із них п’ятеро».

До речі, бабця знає напам’ять номери мобільних телефонів своїх дітей та онуків. А ще Любов Григорівна дуже гарно співає, хвалить іменинницю директорка Ходорківського ліцею Тетяна Рябенька. Улюблена її пісня — ​«Чом ти не прийшов»…

«Дуже хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася. Ті вороги людей стільки убивають, палять хати і хліб. Я на їх не кажу інакше як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги», — ​говорить бабця Люба.

Ольга ДУБОВИК,
ukriform.ua

Читайте також: У 100 років волинянка напекла хліба для 2 синів, 8 онуків, 15 правнуків та 6 праправнуків (Фото, відео).