«Просто притрусити снігом, як Пані Метелиця...».
Куди ведуть їхні сліди... (Романтична історія на вечір)
«Дірки в душі мають дуже різну форму, якісь можна перекрити хоч би і цукеркою, а для якихось мало навіть вічного кохання», – думаю я, спостерігаючи, як розчиняється цукор у маленькій філіжанці з еспресо, замовленій на заміській заправці. На блюдечку поряд лежить ще й цукерка-комплімент у формі сердечка. Цікаво, зяє в мені щось наскрізь – щоб якраз під неї?
Демон п’є віскі зі своєї улюбленої кишенькової фляги, інкрустованої раухтопазами.
Зимовий день виглядає так, ніби Пані Метелиця витрусила пух з усіх своїх перин і дісталася ще й подушок – сніг падає без упину – і кінця-краю тому нема. Світ з усіма його небезпеками справді нагадує казку.
– Не знаю, чому люди так кажуть – гарно, як у казці. Так можуть казати лиш ті, хто читав казки неуважно. Взяти хоч і казки про зиму, – сміється демон, ховаючи флягу в нагрудну кишеню куртки. –
Хоча… люди взагалі неуважні і здатні прикрашати реальність, що вже тоді казати про казки, в яких усього лиш приносили красунь у жертву, покидаючи замерзати на смерть на морозі.
Я п’ю каву і милуюся танцем сніжинок, згадуючи, як у дитинстві намагалася ловити їх язиком.
– Думаю, казки – це теж спосіб заповнити порожнечу, змусити когось перейматися долею героїв, забавити слухачів і себе вигадкою. Такі собі протосеріали, з яких найдовший – про тисячу і одну ніч.
Зрештою, адаптовані версії казок переважно завершуються щасливо. Навіть Колобок перед смертю погуляв. Могли ж просто з’їсти одразу.
Демон підморгує:
– Історія – це те, що може залишитись після тебе.
– Так. Але це про майбутнє.
А в реальності не заповниш порожнечу – порожнеча заповнить тебе.
От ми і вигадуємо собі казки про власну значимість, успіх, принців, бали, перемоги, важливі справи, відсутність часу.
Вішаємо собі медальки «За роки бездоганності» чи там «За взірцеву службу».
А в реальності не заповниш порожнечу – порожнеча заповнить тебе.
Збираємо кубки. «Перше місце із многотерпеливості», «Найкращому альтруїсту», «Приз всезагального схвалення».
Насправді це переважно – просто купа мотлоху. Але його можна перебирати і тішитися з того, як те все блищить.
Ти замерз у нелюбові, проте у власній адаптації цієї казки ти просто чемпіон із витримування екстремальних температур. Ось же і грамота, яка це засвідчує. Стоїть на полиці, припадає пилюкою.
Іноді мені хочеться плекати саме свою порожнечу – викидати із неї мотлох привнесених чужих сенсів, подій і слів, прибирати все-все чужорідне і своє віджиле чи спричинене страхами – і лишати дзвінкий білий безмір, який буває на льодових полях.
Безмежна прозорість тиші – і між тобою та небезпечними глибинами – дивна твердь, інший агрегатний стан, знерухомлена темна вода твоїх хвилювань. А над тобою – підзолочена сонцем блакить твоїх мрій.
І все. Більш нічого.
І от коли, прибравши у порожнечі, я милуюся нею, то думаю, що наповнювати це чимось, окрім любові, – жодних причин. І населяти кимось, окрім тих, хто з нами про одне – теж.
Але ж ми наповнюєм. І населяєм.
А воно гарно було б просто притрусити снігом, як Пані Метелиця.
Демон, уважно вислухавши, відставляє порожню філіжанку і запитує:
– Ти цукерку, яку нам дали до кави, їстимеш?
Я сміюсь:
– Ні. Я придивилась. У мене сьогодні жодної дірки в душі, яку можна було б перекрити цукеркою у формі серця.
Демон радо цупить мою цукерку і кладе її в кишеню.
Тоді ліпить сніжку і кидає нею в Ангела, який стоїть неподалік і дивиться в небо. За кілька сантиметрів від його крил сніжка розсипається блискучим білим пилом.
Ангел усміхається:
– Засипати світи снігом – це гарно.
Навіть у твоїй порожнечі хтось буває. Хтось, хто жив чи живе у серці. Бог, людина. А хоч би і кіт.
І поки у ній лежить сніг – видно, куди ведуть їхні сліди...
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання № 99 із серії #покирозчиняєтьсяцукор.
Читайте також: Коли зустрілися, йому було 17 років, а їй – 51!.
