Курси НБУ $ 40.65 € 43.48
Священнослужитель з Волині: «Коли серед ночі телефонують хлопці з передової і плачуть, – знаю: хтось із наших поліг»

Отець Михайло служить у цьому храмі з 2019 року.

Фотоколаж – volyn.com.ua.

Священнослужитель з Волині: «Коли серед ночі телефонують хлопці з передової і плачуть, – знаю: хтось із наших поліг»

Священник-волонтер Михайло Мельничук, настоятель православних церков у Маневичах і Серхові, навіть за сотні кілометрів є духовним наставником для воїнів-земляків. А в нашому краї невтомно згуртовує парафіян (і не тільки) задля допомоги нашим Збройним силам

Зокрема, у Храмі Віри, Надії, Любові та матері їх Софії в Маневичах (на фото), на місці якого колись ріс ліс і який зводили 12 літ,  панотець служить із 2019 року.  Взагалі ж, у це селище він – лучанин – приїхав у 2000-му,  закінчивши  Волинську духовну семінарію. З його слів, на той час тут взагалі не було української церкви. За підтримки чотирьох небайдужих місцевих жителів, старших чоловіків, молодик і розпочав її створення (із двох кімнаток у колишній «газовій конторі»).  

Храм Святих Мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії у Маневичах – місце сили для прихожан-волонтерів. Фото Світлани ЗОЗУЛІ.

 
Фрагмент благодійного концерту 25 лютого цього року для підтримки ЗСУ в цьому храмі. Фото з архіву отця Михайла МЕЛЬНИЧУКА.
Фрагмент благодійного концерту 25 лютого цього року для підтримки ЗСУ в цьому храмі. Фото з архіву отця Михайла МЕЛЬНИЧУКА.

 «Пасти овець – це і відганяти вовків»

– Отче Михайле, коли саме ви стали поєднувати священницьку місію з волонтерською?

– Все почалося  2014 року, коли росія вдерлася на Донбас, і почали мобілізовувати наших хлопців. Перша моя поїздка була в сусідню Рівненську область, на полігон, де були на військовому злагодженні мобілізовані з Маневиччини. У мене тоді був бус «Т4», обладнаний під пасажирський. Посадив туди дружин наших захисників. Обладнав причеп, повний харчів та всіляких необхідних речей (ковдр, матраців, шкарпеток – і навіть мийно-«рильних» засобів), які принесли парафіяни. Поки це все розвозив на місці, дружини мали змогу поспілкуватися зі своїми чоловіками.

 Потім почалися поїздки на Донбас – особливо в Луганську область: від Бахмута (Артемівськ колишній), міста, якого вже практично немає, через Лисичанськ, Сєвєродонецьк – до Станиці Луганської. Назад через Сватове поверталися. Фактично всю лінію розмежування ми тоді проїжджали.

Тоді йшло все: і харчі, і матраци, і ковдри, і якісь штани, чоботи... Та армія, яка була колись, це зовсім не та армія, яка є зараз. Нині хлопці наші набагато краще забезпечені.

– Що скажете, таки держава більше долучилася до цього чи, як зазвичай, – волонтери?

– Волонтери всього зробити не можуть. Максимально забезпечують різницю між тим, що потрібно, і тим, що є. Скажімо, пошити сотні тисяч форм, закупити стільки ж бронежилетів, касок, автоматів вони не можуть. Якщо я назбирав би на гармату, хто мені її продав би?.. Та й не маю дозволу на зберігання та використання вогнепальної зброї, тим паче, крупнокаліберної.

– Як людина і як духовна особа, яким чином переборюєте в собі двоякість нашого життя: «Не убий!», але, щоб вижити, відстояти свою землю, таки потрібно це робити?

– Я – священник, я – пастир. На фронті є мої парафіяни. Обов’язок пасти овець включає в себе і відганяти вовків. Я не радію з того, що від дрона, на який зберуть гроші наші парафіяни, загинуть люди. Бо в них також є діти, їх теж хтось чекає вдома, де їхня допомога також комусь потрібна.

Я радію з того, що з безпілотника буде знищено танк, який може покласти десятки наших хлопців. А той дрон, найперше, – збереже їм життя.

Але, знову ж таки, пасти овець – це і відганяти вовків… Ми їх сюди не кликали, вони нам тут не потрібні. Хай збираються додому.  Їм навіть вибачимо, але після того, як вони покаються і будуть просити пробачення.

– Чи працюєте ви безпосередньо як капелан із певним військовим підрозділом?

– Ні, бо, переважно, служу на парафіях. Хоча я є учасником організації «Військові капелани Волині». Таке душпастирство є складовою моєї волонтерської діяльності. Бо коли приїжджаю на передову, то відчуваю, що хлопцям треба поговорити, розказати про свої переживання, про те, що їх турбує. А я просто слухаю-слухаю-слухаю…

І навіть коли не їду «туди», телефон – завжди біля мене. На ніч його не вимикаю. Усі парафіяни мій номер знають.

Часто буває так, що серед ночі – такий дзвінок: «Отче, ми прийшли із завдання». Питаю: «Всі повернулися?». У відповідь: «Ні, не всі…». Тоді встаю, беру папір і ручку,  записую імена тих, хто загинув…

Буває, що дзвінок триває півтори-дві години вночі: розповідають, плачуть у слухавку... .

«Військо йде в наступ тільки тоді, коли є надійний тил»

– Як ви скажете, з релігійної точки зору, «за що» ця війна чи «для чого»?

– І є за що, і є для чого… Бог осміяний не буває. Він дав нам, українцям, багато чого: і Батьківщину з її кордонами, і землю родючу, і мову солов’їну, і церкву, й історію (героїчну, глибоку, давню). Дав нам і культуру, і традиції прекрасні… І, відповідно, цей Божий дар ми маємо цінувати. Але ж у нас як пішло – «а какая разніца», яка церква, якою мовою розмовляти, з ким дружити, з ким торгувати, під чию дудку грати і чиїх звичаїв дотримуватися… От Господь і дав випробування – війну. Вона закінчиться, перемогою України закінчиться, але тільки тоді, коли ми усвідомимо, що ми є українці, а не просто безлика когорта людей серед інших.

От приїжджаємо ми в будь-яку країну світу,  по чому знають там, що ми – українці? Не за зростом, нашою вагою, не за розміром ноги – за нашою мовою, по тому, як ми молимося, яких звичаїв дотримуємося. І коли ми оце своє, духовне, що Господь нам дав, навчимося цінувати, тоді закінчиться війна. Бо тоді не буде в Україні російськомовних, яких кацапам треба буде «визволяти»  й «захищати», не буде у нас місця для «русского міра»... Тоді українці не будуть дивитися в сторону росії, а – на свою землю, бо тут треба совісно працювати, лад наводити, владу достойну обирати. Рай треба будувати на своїй землі.

– Як у Тараса Шевченка, «…у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим»… Чи велика у вас родина, і як ставиться до того, що ваша діяльність час від часу пов’язана із ризиком для життя?

– Ризик є завжди. Бо я не знаю, коли сьогодні буду йти з церкви додому, чи перейду дорогу, чи мене автомобіль зіб’є... Якщо ти ще тут потрібний, Господь збереже і дасть тобі розуму уникнути небезпеки, і будеш далі жити.

Ще з семінарії, будучи хлопцем, я знав, що хочу зробити щось своїми руками – збудувати храм. А ще – мріяв, щоб у мене була велика сім’я. І, дякувати Богу, зараз ми з матінкою Іриною виховуємо п’ятеро дітей.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про них…

Старший син, Владислав, у церкві – моя права рука. Коли приходжу на службу, то знаю, що в мене все вже готово: і просфори, і вино…

Мені лишається тільки ставати до престолу, до жертовника і проводити службу. Середній син, Михайло, – по домашньому господарству. Воно у нас – дуже доглянуте…

Щодо Владислава, то він зараз  навчається на другому курсі педагогічного факультету ВНУ імені Лесі Українки в Луцьку. Цього року зі своїми товаришами-паламарями з Маневич і Серхова, де є моя друга парафія, буде вступати у Волинську духовну семінарію. А Михайло навчається  в Рожищі – після дев’ятого класу пішов опановувати ветеринарну справу.

Інші мої діти – донечки Соломія та Аня – школярки, ходять, відповідно, у десятий і третій класи. А найменший у нас – син Марко. Йому – чотири роки.

Усім, чого я досяг, найперше, завдячую підтримці своєї родини, а ще – моїх парафіян. Мені є заради чого працювати. Бо військо йде в наступ тільки тоді, коли є надійний тил.

Світлана ЗОЗУЛЯ.

Читайте також: Волинський священник-волонтер: «Більше мільйона – на дрони, а їх – уже ціла рота!».

Реклама Google


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel