Курси НБУ $ 40.55 € 43.45
Батько з Волині поїхав на передову, щоб побачити, де загинув син

Ігор Юрасов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Фото з архіву родини ЮРАСОВИХ.

Батько з Волині поїхав на передову, щоб побачити, де загинув син

А мама, чекаючи Ігоря «на щиті», за п’ять днів «посивіла, як та голубка»…

 На кладовищі в селі Залісся Камінь-Каширського району вже й пам’ятник стоїть на могилі Ігоря Юрасова, а біля неї на флагштоці – синьо-жовтий прапор: знак того, що тут покоїться боєць, котрий віддав життя за Україну. 10 червня 2023-го у важкому бою обірвалося життя мужнього воїна, 16-го – його привезли додому в домовині. За п’ять днів очікування мама Героя «посивіла, як та голубка» – їй і досі не віриться, що сина нема: «Скоро рік, як Ігор загинув, а я буду завжди його ждати…»

На могилі сина, куди тепер  веде стежка батьків Героя.
На могилі сина, куди тепер веде стежка батьків Героя.

 «Куди голка – туди й нитка. Я теж із тобою поїду»

Ще перед поїздкою у Залісся, я знала, що мама загиблого воїна, Людмила Петрівна, має у своєму селі прізвисько Полька. Пішло воно, як з’ясувалося при зустрічі, від того, що «була колись в родині баба-полячка». А ось батька, Володимира Миколайовича, всі добре знають як Руського. Тут уже здогадок не треба – родом чоловік із росії.

– Як і багато дівчат із Камінь-Каширщини, – пригадує жінка, – їздила я на сезонні роботи в Тамбовську область. Там, у селі Перікса, й зустріла своє кохання. То був 1987 рік, а в наступному – ми одружилися. Обом було тоді по двадцять два роки. Жили з батьками Володимира, який шоферував. Я пішла працювати на місцеву птахофабрику. І син, наш первісток, народився в росії. Але ми там не затрималися. Мене, зрозуміло, тягнуло додому, бо то все

– не моє було. А точніше – «не наше», як побачила з реакції чоловіка на те, що хочу повернутися на Камінь-Каширщину. «Куди голка – туди й нитка, – сказав він. – Я теж із тобою поїду». Тож обживалися ми з 1990-го у Заліссі.

Уже у 1991 році Володимир Юрасов отримав громадянство України. Він якось відразу став своїм серед людей, котрі, як говорив, «не такі», серед яких  жив більш як двадцять літ, – «привітні, добрі, щирі». Володимира найперше, мабуть, вразило таке. Його обраниця росла у багатодітній сім’ї – мала вісім братів і сестер. Але коли Людмила написала: «Мамо, ми переїжджаємо – не хочемо в росії жити», то відповідь була коротка: «Приїжджайте». Хоч на той час в батьківській оселі Людмили було ще п’ятеро неодружених братів і сестер, знайшлося місце й для молодої сім’ї. 

Ігор Юрасов (він – у центрі) та його побратими, коли ще всі були живі.
Ігор Юрасов (він – у центрі) та його побратими, коли ще всі були живі.

 – Потіснилися, – каже Людмила Петрівна, – господарювали разом. Мама нам синочка допомагала ростити, потім – і молодшу доньку Аню. А ми з чоловіком на заробітки їздили. Не забуду, як Ігоря, якому на той час було всього вісім місяців, покинули з бабусею аж на три місяці. Ось така була в нас довга з ним розлука! Серце розривалося, але ж іншого виходу не було – хотілося ж заробити грошей і побудуватися.

Ігор виріс, на строкову службу пішов, бо вважав, що «то не хлопець, який не був в армії». Батьки їздили до нього на присягу – на Донеччину, де він служив. І думка така не могла прийти в голову, що із цим краєм буде пов’язане найбільше їхнє горе, – що на цій землі загине їхній син, захищаючи Україну від російських окупантів. 

 «Серцем відчувала, що він повернеться з Польщі й піде воювати»

Тепер, у вічній розлуці з сином (що порівняно з нею ті три місяці її заробітків, коли не бачилася з ним, малим?!), безсонними ночами Людмила Петрівна збирає по крупинці у скарбничку пам’яті все те, що може розповісти, яким був її син. І ось такий спогад:

– Ігор ще до школи не ходив – років п’ять-шість мав, як зламав ногу. А в нього така натура була, що не міг всидіти на одному місці. Батько щось майструє – й він мусить бути біля нього. Аби дитина могла ходити із загіпсованою ногою, чоловік зробив маленькі милиці. У школі син мріяв стати «еменесником». А потім чи то ми його збили, чи сам змінив наміри  – пристав до компанії хлопців, котрі їздили на заробітки. Перш у «Пітер», потім – у Польщу. І коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Ігор був за кордоном. Але я серцем відчувала, що повернеться з Польщі. Через два тижні він був уже вдома. Все рвався йти у військо добровольцем. Але ми його трохи стримали: «У тебе ж дитина зовсім маленька» (Ігор одружився зі своєю коханою Юлею ще в 2017-му, але тільки через п’ять літ Бог дав їм синочка. Авт.).

Людмила Петрівна:  «Як тільки побачила людей  у формі, то все зрозуміла».
Людмила Петрівна: «Як тільки побачила людей у формі, то все зрозуміла».

 Який час, за словами матері, Ігор працював у лісі, у підприємця. Але «не знаходив собі місця». Як переказувала матері дружина того роботодавця, не раз говорив їй: «Що я у вас роблю – мені треба бути там, де хлопці воюють!». І одного дня пішов таки у військкомат. Чотири місяці був у територіальній обороні у Камені-Каширському. Але приходив додому й говорив батькам: «Мені соромно стояти на блокпосту».

– І я знала, що рано чи пізно він буде на передовій, що ми його не спинимо, – каже Людмила Петрівна. – Хоч і бачив, що йде страшна, кровопролитна війна – хлопці вертаються додому в домовинах. Не забуду той день – 13 лютого 2023 року, коли його разом з іншими мобілізованими повезли на Донецьк…

«У неділю я ще в церкві подала записку за здоров’я Ігоря, а його вже не було в живих…» 

Тепер уже по крупинці у скарбничку пам’яті Людмила Петрівна збирає те, що пов’язане із сином-бійцем. Як тільки з’являлася можливість, Ігор дзвонив дружині чи матері, й вони завжди знали, як він. Для того, аби «душа була на місці», достатньо було почути: «У мене все добре, не переживайте».

– Якось включив відеозв’язок – показав хату, в якій жив із побратимами. А я дивлюсь на сина – схуднув, блідий з лиця, борідка, якої ніколи не заводив… Не втрималась і заплакала. Щоб не тривожити його своїми слізьми, сховалася за спину чоловіка. Аж чую: «Мамо, а ти де?» – «Тут я, сину», – відповіла, поспіхом витерши лице. Ігор відкрив ще й холодильник, показав запаси харчів, щоб заспокоїти мене. Мовляв, є ще навіть те, що ти передала. 

Ось він, прапор, привезений батьком  Ігоря з передової, – дідусь розкаже внукові Кирилку, яким був його тато.
Ось він, прапор, привезений батьком Ігоря з передової, – дідусь розкаже внукові Кирилку, яким був його тато.

 І автомобіль, «Ніссан» (Пікап), який придбали з допомогою донатів односельчан, Юрасови відправили на передову. Як каже жінка, думали, може, син буде водієм, когось возитиме – йому легше буде на війні. А він не захотів сідати за кермо. Як відмовився й від посади командира відділення, бо, як вважав, мусить бути у найгарячіших точках. Про це вже після загибелі Ігоря його батькам розповів командир взводу Тарас Подедворний (позивний – «Педагог»). Останньою його «гарячою точкою» стали бої за Благодатне. Торік, 10 червня, Ігор загинув, визволяючи це село, а наступного дня тут було піднято український прапор. 

Ігор загинув, а машина,  яку рідні відправили синові,  служить його побратимам.
Ігор загинув, а машина, яку рідні відправили синові, служить його побратимам.

 Материнське серце відчувало біду. Людмила Петрівна пригадує:

– Останній раз Ігор подзвонив мені 7 червня. 8-го – говорив з Юлею, сказав, що йде на бойове завдання. Але вона, щоб я не тривожилася, промовчала про це. Ось чому у церкві (того дня був молебень за воїнів) я вже не могла втриматися від сліз – передчувала біду, знаючи, що Ігор не з тих, хто ховається за чужими спинами. У п’ятницю я телефонувала йому – не відповідав. У суботу, 10-го червня, син загинув. А я не знала – у неділю ще в церкві подала записку за його здоров’я, а він був уже неживий. У неділю ж прийшли із військкомату. Я тільки побачила людей у формі, то все зрозуміла. Що було далі, як мене приводили до тями, не пам’ятаю… 

Жінка плаче й просить вибачення за сльози. А це не їй, а мені треба вибачатися, що розворушила таку ще свіжу рану. П’ять днів чекала мама свого Героя – тоді й «посивіла геть, як та голубка». Привезли Ігоря в рідну хату 16 червня. Маленький Кирилко, побачивши його портрет, вигукнув: «Тато!..».

Перед останнім боєм обмінялися годинниками із побратимом 

Напередодні, коли тато був у дорозі додому, його синочкові виповнилося два роки. Зовсім маленький ще він. І знатиме про батька-Героя – з вуст мами, яка так рано овдовіла, бабусі й дідуся, для яких втрата сина залишиться на все життя незагойною раною. Вони покажуть йому знімки із татового фронтового життя, які стали останніми, розкажуть, яким він був і бійцем, і товаришем, другом. А для цього сьогодні збирають для себе всі ці «крупинки».

Спілкуються й навіть зустрічаються з родиною Олександра Старжинського із Нововолинська, який загинув у одному бою з їхнім сином. Знають зі слів дружини Сашка, котрий був свого часу і в АТО, як її чоловік тішився, що «знайшов справжнього, надійного побратима, з яким нестрашно і в бій іти». Ще в дорозі на передову говорив їй про це в розмові телефоном. Перед останнім боєм вони обмінялися годинниками на той випадок, що, коли хтось один із них загине, то другий матиме таку пам’ять на згадку. Сталося так, що тепер ці годинники – реліквії двох родин. 

Перед останнім боєм вони обмінялися годинниками на той випадок, що, коли хтось один із них загине, то другий матиме таку пам’ять на згадку.      

Ігоря нема, а машина, яку батьки відправили йому, і досі служить його побратимам. На знімку, який вони надіслали Юрасовим, видно, як авто переобладнали, зробивши накриття, для перевезення бійців на позиції, евакуації поранених. А на задньому бортику – напис: «Самець». Такий позивний був у Ігоря. Як розповіла Людмила Петрівна, син при зустрічі з односельцями-хлопцями, подавши руку для вітання, говорив зазвичай: «Здоров, самець!»

Тож це прізвисько «прилипло» до нього ще в мирному житті. 

А ще, виявляється, батько Ігоря торік, в кінці грудня (напередодні Нового року) був із волонтерами на Сході України. 

– Я їздив на передову – хотів побачити, де син загинув, – каже Володимир Миколайович й показує прапор із автографами воїнів 68-ї бригади, де служив Ігор. Правда, побачився з ними на Харківщині, куди бригаду вивели якраз для поповнення бойового складу. А ось командир підрозділу, в якому воював син, Тарас Лук’янчук, прибув із гарячої точки, дізнавшись, що приїхав батько загиблого.

І прояв такої уваги – важливий для родини Юрасових. Бо хочеться знати, що подвиг кожного із захисників, котрі віддали свої життя за Україну, серед яких – і їхній син, належно цінують сучасники.

*– Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду».

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: Сльози Волині: чи не забули ми, що таке «вдовиний плуг»?​.

Реклама Google

Telegram Channel