Курси НБУ $ 40.45 € 43.23
Їхнє чекання. Історія на вечір

Під шатром зір журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам…

Фото із сайту deviantart.com.

Їхнє чекання. Історія на вечір

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її коханий журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий залишив назавжди. І маленьку донечку теж. Журавка обняла б трирічну Віту великими м’якими крильми, але боїться сполохати дівчатко…

Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика. Серце добра не віщувало. Бо всі в селі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає, взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він їй. Розбіглися… Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву – єдину пізню доньку вчителів-пенсіонерів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

– А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я – її.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, Ростик часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки – ні.

– Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? – запитувала матір.

– Він хоче яке-небудь авто купити, – виправдовувала чоловіка донька.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

– Це правда, що люди говорять? – запитала у благовірного.

– Правда, – відповів. – Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

– А якщо я не хочу? Ти її кохаєш?

– Люську? Мені з нею добре.

Єва склала чоловікові речі в торбинки. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, у птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Сумують за гніздами-хатинками, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам…

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко кудись спливав час. Недавно Віточці було п’ять, десять, дванадцять, п’ятнадцять… Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер – студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Навіть коли його батьки були живі, не навідувався до доньки. А тепер і поготів.

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім – в образу. Вона якось мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

– Ти, Єво, спробувала б особисте життя влаштувати. Тато – помер. І я не вічна. Віточка виросте, піде вчитися, вийде заміж. Сама залишишся.

– Свій біль Ростикові простила. А Вітин – не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила до училища вулицею, на якій жив Ростик. Чим дорослішою ставала, тим більше відчувала, як не вистачає тата. Батька показала Віті студентка з сусіднього села. І будинок, в якому живе. «Твій батько – наш далекий родич, – сказала дівчина. – Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить».

Ростик не знав, що донька часто, після занять, присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Як подумки розмовляла з ним. Розповіла, що вже втретє відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, учетверте на побачення не запросить. Віта злякалася цієї думки.

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала: «У мене нікого нема, крім мами. Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…»

Батько все частіше повертався напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені було б соромно».

– Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, – жартують колеги. – Маєте якусь таємницю?    

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Тітка завжди була вульгарно нафарбована. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька. «Я познайомила Костю з мамою, – розповідала подумки. – Він їй сподобався. А йому – мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Але з весіллям не поспішаємо. Можливо, наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я вже знайома з Костиними батьками. Вони – чудові! Костин тато – добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його – Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже цього року минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька татом. Я так мало вимовляла це слово вголос…»

…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його – Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

– Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, – жартують колеги. – Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що він має найгарнішу бабусю у світі.

…Ростику хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. І не знав, як вона виглядає. Розповіли, що у доньки гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Внуком тішиться.

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Може, пацієнт. Чи провідати когось прийшов. Коли тепло, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлору після прибирання. Якщо хтось заводить з цим чоловіком розмову – йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди і чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліками іде до найближчого генделика – «Корчми». А вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

І знову приходить до лікарняного саду. Сідає на лавку. Чекає. Подумки розмовляє з донькою. А потім бреде до «Корчми» – «лікувати» каяття…

Telegram Channel