ТРАГЕДІЯ НАШИХ СВЯТИНЬ

Можу ствердити, що з цією невеличкою книжечкою в 30 сторінок у нас знайомі одиниці. На Волинь вона дісталася разом з багатостраждальними братами-українцями — вигнанцями з Холмщини, нашої предковічної землі. Невідомий нам автор Б.Жуків зміг розповісти про трагічні події лише через два роки після них, у 1940 році, коли Польща була розбита. Раніше це зробити було неможливо. Книжка цінна насамперед незнаним нам досі документальним фактажем, який і зафіксував автор — очевидець подій 65-річної давності.
Актуальність її гостра якраз тепер, у світлі так званої “волинської трагедії” — політичної кампанії, нав’язаної суспільству, яка негативно позначиться на українсько-польських стосунках. Ілюстрована 25 світлинами книжка “Нищення церков на Холмщині в 1038 р.” додає нові деталі до бачення проблеми. Тому й було вирішено дуже пошарпаному єдиному оригіналу дати нове життя, перевидати її хоча б невеликим тиражем.
Перше враження: парадоксальним здається сам факт глумління, руйнації храмів і віри у глибоко віруючій, теж християнській країні, якою була і є Польща. Адже ми звикли до того, що це робили лише більшовицькі безбожники-атеїсти. Та в деяких випадках, про які йдеться, навіть їм було далеко. Нонсенс? На жаль, ні. До цього вела хвороблива політика влади, яку активно підтримувала її церква, курс на однонаціональну, одновірну державу. Курс, зазначимо, давній, впертий і стійкий. Хоч церкві належить опікуватись лише духовним, вона взялась за політику. В запалі нетерпимості не помічала, що руйнація православних храмів є глумлінням над святинями, над Божим словом. Релігійний геноцид Польщі, як відомо з історії, вже призводив до того, що один час на Правобережжі України православ’я опинилось на грані небуття.
На території спільного проживання поляків та українців (частина Галичини, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), заселеної переважно українцями, бо це наші етнічні землі, зрозуміло, було багато православних церков. Те, що сталось тут після 1918 року, зазначає автор, — було трагедією. Навіть не думалось, що може ще щось статись гірше. Бо вже зачинили майже всі церкви, 169 висвятили на костели, забрали 17 тисяч гектарів церковної землі, заборонили товариство “Рідна хата”, знищили його майно, припинили діяльність українських кооперативів, знищили українське шкільництво, виарештували свідоміших громадян (для них відкрили концтабір в Березі Картузькій). “Але це гірше прийшло в роках 1938—1939”, — пише автор.
Про події тих років розповідає Б.Жуків на конкретних прикладах з життя сіл, церковних громад, людей, шкіл. Розповіді ілюструються світлинами з місць руйнації, що значно підсилює текст. Одна з них нагадує фото часів тотального комуністичного атеїзму, коли з храму падає баня. Дії глибоковіруючих руйнівників іноді перевершували дії атеїстів: рубали іконостас, образи, оскверняли Святі Дари. У с.Лащів розкопано могилу священика і “зганьблено останки покійного”, у с.Чомові “один з робітників-поляків, ставши на бані, віддавав моч на хрест церкви”, тих, хто захищав храми, арештовували, били, штрафували, будматеріали зруйнованих церков продавали. Лише у 1938 році зруйновано 162 церкви, серед них дуже древні, їх майно розграбоване. Одночасно вівся шалений наступ на українську мову, освіту, культуру. Образи і гніт були такими, що православні українці вважали швидку поразку Польщі від Німеччини Божою карою за її гріхи, — каже автор.
За інших обставин про ці жахливі речі, можливо, й не варто було б говорити. Та справа в тому, що ініціатори відзначення ювілею так званої “волинської трагедії” займають тут однобоку позицію — звинувачують українців. З хворої голови на здорову... Гірше того, цю думку поділяють деякі владоможці, їм підспівують горе-історики. Саме для цього з нашої багатовікової, далеко не простої історії стосунків з Польщею, де переважало гноблення і нищення України, висмикуються лише два роки 1943—1944 і то лише територія Волині. Але для історії і політики принцип лабораторного зразка не є грамотним і логічним. Українці не приходили на корінні польські землі, не руйнували польських храмів, не переслідували людей за мову, віру, не будували концтаборів (в Березі Картузькій до війни, в Явожно — після війни — для українців). А Польща це робила. До того ж, як можна говорити про якийсь “ювілей”, що охоплює два роки? Цілком логічним було б згадати геноцид проти української людності, якому у 2007 році виповниться 60 років — операцію “Вісла”, це була копія геноциду кримсько-татарського, брали в ньому участь 6 дивізій Війська Польського і частини НКВС.
Віковічна кричуща несправедливість і формувала гримучу суміш, що вибухала народними, козацькими повстаннями. 1938 рік, про який пише автор, події, які передували йому, політика Москви, Берліна, емігрантського польського уряду і вилилися у братовбивчу війну 1943—1944 років. Книжка Б.Жуківа дає відповідь і на питання: хто і цього разу почав першим нищення на нашій, етнічній українській землі.
Темою українсько-польських стосунків у роки минулої війни поляки займаються давно і дуже інтенсивно. Не у приклад нашій, польська влада про це дуже дбає. Видано гори різної літератури, об’єктивність якої здебільшого дуже сумнівна і однобока, про що вже у пресі говорилось. Брак матеріалів (на це потрібні час і кошти) не дає поки що нам змоги на рівних дискутувати з поляками. Тож книжка, про яку йдеться, додає нам додатковий документальний, великої сили фактаж історичної правди.
Андрій БОНДАРЧУК.