
«Я обіцяв побратимам, що ми ще повоюємо».
Боєць без ноги повернувся на фронт
46-річний головний інструктор штабу 1-го батальйону 23-ї окремої механізованої бригади сержант Сергій Волков вважає, що не можна кидати своїх
Він був класним розвідником. Після дуже високої ампутації навчає хлопців всього, що вміє сам. Крім того, возить і вивозить побратимів на «нуль», а іноді бере участь у бойових виходах.
– Сергію, коли та як ви втратили кінцівку?
– Це сталося 28 жовтня 2023 року біля села Вербове, це – Запорізький напрямок…
Ротний (позивний «Цемент») був тяжко поранений у живіт. Я вирішив піти до нього, хоча чітко розумів, що можу там і залишитися. Треба було пройти три кілометри. Дійшов нормально.
Над ним літали дрони. Ми спочатку трохи їх відігнали, потім я витягнув ротного з окопу і переніс до бліндажа. Однак в окопі залишилися його рація, документи, зброя, телефон і планшет з «кропивою» («кропива» – це секретні карти). Він ці речі закопав, але дуже переживав, що вороги їх знайдуть. Я повернувся, відкопав це все й забрав.
Коли вже майже дійшов до бліндажа, пролунав постріл із танка. Я упав. Навіть не зрозумів, що в мене відлетіла нога.
Я витягнув ротного з окопу і переніс до бліндажа.
– Побачив жили, прошарки жиру та кістки. Ніякого болю не відчував. Крові було мало, – продовжує Сергій Волков. – Наклав турнікет (до речі, використав не американський САТ, а наш «Січ», бо САТ з однією петлею, а «Січ» з двома; якщо десь зачеплюся, то він не розв’яжеться), сказав по рації «Техасу», що я поранений. Поклав на себе автомат, щоб до мене ніхто не міг підійти, бо дуже боявся потрапити у полон. Ще з самого початку одразу вирішив для себе, що не здамся в полон за жодних обставин. Стати рабом і щоб наді мною знущались? Я б не зміг. Знав, що буду боротися до останнього, але залишу один патрон для себе. А взагалі був впевнений, що доповзу до своїх в будь-якому випадку.
Прибігли хлопці, які теж почули моє повідомлення по рації…
– Про що думали в той момент?
– Лише про те, щоб не поранило побратимів. Щоб вони не лягли поряд зі мною…
Потім мене відвезли до Запоріжжя. Почалося загноєння, тому ногу відрізали ще вище, ніж було.
Коли усвідомив, що ноги немає, впав у відчай. Лікарі зателефонували моїй сестрі Альоні, що я в поганому емоційному стані. Вона молодша за мене на сім років. У нас дуже теплі стосунки. Що б не сталося (це не перше моє поранення), сестра завжди поруч, постійно мене супроводжує по реанімаціях та лікарнях.
Вона приїхала у Запоріжжя. Зайшла в палату, а в мене руки брудні, в роті трубка. Доктор їй каже: «Бачите – трубку прокусив? Хоче покінчити з життям». Сестра довго не вагалася, просто надавала мені ляпасів. Доктор ледве не кричав: «Ви що робите? Так не можна». А вона: «Я знаю, що я роблю». От так і привела до тями. Три удари по мордасах – і відчай дуже швидко пройшов. Більше такого не було.
– Не образилися на неї?
– Як я можу образитися на свою маленьку сестричку? Щодо батьків, мати, звісно, плакала, батько навіть прихворів.
– А дружина?
– Вони з 19-річною донькою мешкають в Італії. Я їм нічого не казав, поки не встав на протез. Вони хочуть, щоб я приїхав до них: «Досить з тебе. Вже все, що міг, ти віддав». Відповів, що, доки мої батьки та сестра живі, доки наш будинок стоїть, буду захищати Батьківщину.
Потім були лікарні: Дніпро, Львів. У Львові лікар сказав: «Тобі тут немає чого робити, ти дуже сильний». І відправив мене в Мукачево на відновлення.
– Коли зробили перші кроки?
– Від поранення до першого кроку минуло п’ять місяців. Знаєте, яка була радість, що нарешті можу справляти свої малі потреби, як чоловік?
А ще не можу не подякувати одній людині, завдяки якій зміг повернутися до лав Збройних сил. Це – мер Києва Віталій Кличко.
– Як він про вас дізнався?
– Мене направили в столицю на реабілітацію. А Кличко часто приїжджає до поранених хлопців. На одній зустрічі каже: «Я тебе десь бачив. Ти займався спортом?». – «Трошечки». – «А ти не з Кривого Рогу?» – «Звідти». – «Так я тебе пам’ятаю». Колись він проводив змагання, де я виступав.
Познайомилися, він став до мене заходити, коли приїжджав у лікарню, бо знав, що я в Києві сам. Якось спитав, які у мене побажання. Відповів, що хочу електронний протез, щоб повернутися на фронт. Він за свої кошти купив Otto Bock. Електронне коліно коштує 50 тисяч доларів, а стопа, яка рухається, десь чотири тисячі доларів.
І це все він зробив не для піару, не для того, щоб світитися перед камерами. На цей час з усіх ЗМІ лише ви знаєте про його вчинок. Віталій багато кому допомагає. Колись я йому написав, що у хлопців немає касок. Він вислав каски, потім – бронежилети. Взагалі, що я в нього не попросив би, він одразу відгукується.
– Рішення повернутися на фронт після ампутації було складним?
– Ні. Ви не розумієте, що таке адреналін, що таке азарт, що таке знову побачити грибки вибухів, почути «стрілкотню». Мені майже весь час дзвонили хлопці. Я їм обіцяв, що повернуся. Вони дуже-дуже на мене чекали. Комбат «Техас» теж чекав і був дуже радий, коли я туди прибув, бо досвідчений, можу навчати інших.
Розвідник має багато чого вміти. Як мінімум – володіти трьома-чотирма професіями: штурмовика, мінера, сапера, стрілка-кулеметника, стрілка-гранатометника. Я – снайпер-навідник. Вмію стріляти з «Ігли», яка б’є на чотири з половиною кілометри, зі Stinger, який б’є на п’ять кілометрів, з Javelin, з СВД, зі снайперської гвинтівки UAR 10, з усієї стрілецької зброї. Мені взагалі нема різниці, з чого стріляти. З СВД міг влучити у ціль на відстані 700−800 метрів. Зараз беру 500 метрів.
Можу їздити на будь-якій техніці. Не проблема завести танк, БТР або БМП і з них вести бій. Можу відремонтувати поламаний кулемет. Це все правда. Можете спитати у моїх командирів.
– Тобто, після трагедії ви себе бачили інструктором?
Одразу вирішив для себе, що не здамся в полон за жодних обставин. Стати рабом і щоб наді мною знущались? Я б не зміг.
– У тому числі. Взагалі бачив себе як людину, яка буде ходити «на виходи» або на машині вивозити хлопців на «нуль» та привозити звідти. Я нормально їжджу, хоча правої ноги немає, нормально ходжу. Щоб не перехилятися, бо тоді стирається хребет, спираюся на палицю. Але можу й без неї обходитися. Тільки бігати не можу.
Я дуже скучив за «виходами». Днями зі снайпером, якого треную, зайшли в місцеву школу одного селища, яке зараз є «сірою зоною» – і не наше, і не негідників. Щоб вони там не бігали, ми їх відстрілювали. Коли нам сказали, що на нас направлені КАБи й «стволка», ми почали відходити. Я перечепився, впав і не міг йти. Хоча до цього моменту себе накрутив, що можу робити майже все. Хлопці приїхали за нами, закинули мене в «пікап» і вивезли.
Це не перший мій вихід був. Збрешу, якщо скажу, що не буваю на «нулі».
– Які картинки будете пам’ятати все життя?
– Ніколи не забуду, як ми з комбатом встановлювали прапор над Приютним (село Пологівського району Запорізької області. – Ред.). Багато хлопців було тоді вбито й поранено. Однак ми змогли здобути цю перемогу, хоча сили були нерівні.
Пам’ятаю, як колись прямо наді мною літав дрон із повним БК і полював на мене. Коли він з вибухівкою, у нього інший звук, важкий. І видно, як гранати висять. Іноді БпЛА літають на висоті не більше десяти метрів. У такі хвилини до останнього борешся за життя. Біжиш, ховаєшся, стріляєш по ньому. Ніякого страху, нічого не відчуваєш. Лише азарт. Такий адреналін! Ти мисливець, а не жертва. Я на війні ніколи не був жертвою.
Ще буду пам’ятати дуже яскраві кольорові сни про воєнні фільми, які дивився у дитинстві. Я їх чомусь бачу, коли сплю в бліндажі, а навколо бахкає. А вдома сни про війну – чорно-білі…
Ольга БЕЗПЕРСТОВА, «Факти»

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Нещодавній воїн 100-ої бригади до останньої сотки обробив і засіяв поля….
