Колись він прочитав їй чийсь вірш, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…» А він жив на вершині її щастя.
«Любив на землі – любить і на небесах…». Великодня історія
…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно вдягається. Користується парфумами а-ля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там із якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло-друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони…
Юля перебралася сюди, де в студентські роки познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися й виросли в одному місті і, можливо, ніколи б не зустрілись, якби не навчання в університеті в сусідній області.
…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь із бабусею. Від них і перейняв уміння. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.
Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили: квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр. Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийсь вірш, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…» А він жив на вершині її щастя. Тепер оселився на вершині смутку і спогадів…
…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою. Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.
– Хапайся за щось! – гукали дорослі малому.
Вода була холодною, а течія – сильною. Де вже там переляканій дитині впоратися. Іван віддав наплічник Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підвищилася температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й шепотіла біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому. Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка мовила господині:
– Йому суджено стати її ангелом.
Навіть не здогадувалася тоді, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…
Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі – чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де були тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…
У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялися з Іваном. Та її пам’ятала.
Юля сиділа на березі, де коханий кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.
– А ти прости її, – почула позад себе чийсь голос. Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч. – Річку прости. Вона – жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.
– Як жити далі? – запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.
– Ангел підкаже, – мовила старенька і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.
Вечірні сутінки огортали гори. Ставало зимно. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.
– Ніхто не винен, ніхто, – шепотіла.
Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. Може, дякувала за прощення…
Знахарка мовила господині: «Йому суджено стати її ангелом».
Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, де познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І вирушила за порадою до старої гуцулки.
– Нічого лихого в снах нема, – сказала та. – Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а може, й долю. Він – як ангел для тебе. Любив на землі – любить і на небесах.
Юля повідомила батькам, що шукатиме житло і роботу в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з працевлаштуванням усе владналося.
Місто було для неї, мов людина. Обіймало теплими спогадами, водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.
У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками. Навчилася виготовляти великодні деревця і віночки.
Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом». Перед Пасхою склала свої «витвори» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.
Завітав туди із подарунками й Іванів одногрупник і товариш Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.
– Колись з Іваном приходили сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі. Маю приватну пекарню. От і…
– Я також тут заради пам’яті…
– Відпусти таксі, я підвезу тебе.
Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.
Він цілий вечір думав про неї.
Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.
Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де святкуватиме Великдень. Сказала, збирається на Пасху до батьків.
Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А може, ще не пора…
Поїхав у пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачніше печиво. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема. Крім нього…
