Батько 5 дітей Роман Печерський міг не йти на війну…

Свідоцтва про народження чотирьох доньок та сина так і пролежали у військовій сумці бійця-Героя, яку передали побратими дружині, Ользі Печерській, після загибелі Романа

«Ми з Ромою зустрілися, коли мені було 16 років»

З Ольгою Печерською я познайомилася, коли була нещодавно в новозведеному Свято-Вознесенському храмі Олики. Його настоятель отець Ігор розповідав про розбудову першої в селищі (віднедавна Олика має статус міста)  української церкви в роки повномасштабної війни і свої волонтерські поїздки на передову. Серед парафіян, котрі долучилися до благодійності, священник назвав пані Ольгу, яка придбала для майбутньої дзвіниці дзвони (нагадаю, що це й стало заголовком репортажу в номері нашої газети за 2-е квітня – читайте його за цим QR-кодом:).

 Обставини склалися так, що того дня ми зустрілися з жінкою в храмі. І коли при згадці про Романа Печерського вона, тамуючи гіркі сльози і розпач, сказала: «Я дуже сильно любила свого чоловіка», стало зрозуміло, що було б непростимо лише  коротко згадати в репортажі про це подружжя. Словом, залишалося напроситися на розмову, що я й зробила, про ще одну історію кохання, яку, на жаль, так рано обірвала війна…

 Вона, тамуючи гіркі сльози і розпач, сказала: «Я дуже сильно любила свого чоловіка».

– Ми з Ромою зустрілися, коли мені було шістнадцять років, – пригадує Ольга. – Я – з Олики, він – із села Залісоче, що зовсім поряд. Був старший від мене на шість років, три місяці й один день. Так детально вирахувала, бо чула від людей, що, мовляв, у вас же така велика різниця у віці. Мені тоді й самій здавалося, що Роман – дуже дорослий мужчина: я в дев’ятому класі навчалася, а він уже їздив на заробітки. Цьому дорослому чоловікові хотілося мати сім’ю. 

І, як мені виповнилося сімнадцять, Роман запропонував руку й серце. По суті, постало питання – подальше навчання чи заміжжя? Я вибрала Рому – сказала: «Так» своєму коханому.

Спогади – про їхнє весілля в 2003-му («було воно в Олиці – в мами, гостей – на триста»), про народження в наступному році найстаршої доньки, яку назвали Дариною. А ось, до речі, наймолодшій донечці Печерські дали ім’я мами. Тепер у їхній родині – аж три Ольги. З цього приводу вдова каже:

 – Для чоловіка, як він сам говорив, це ім’я було найкращим. Його носить і наша онука.  

 «Я настільки любила свою Олику, що загітувала чоловіка, аби ми повернулися сюди»

Ольга мріяла про спеціальність психолога. Але оскільки на дев’яти класах її середня школа закінчилася, то про цю мрію довелося забути. Та все ж вона здійсниться через двадцять літ. Коли Роман загинув, жінка вивчилася на психолога, принаймні, щоб самій собі допомогти жити після такої непоправної втрати і, незважаючи ні на що, наповнювати життя дітей позитивними емоціями..

А тоді, коли ще тільки йшло до весілля, Ольга з думкою, що треба мати якусь спеціальність, вирішила вчитися в Луцьку на секретаря-оператора. В обласний центр перебрався й Роман, щоб бути поряд зі своєю обраницею, винайняв житло в будинку по сусідству з тим, де квартирувалася Ольга, знайшов роботу на будівництві. Після одруження в них по-різному складалося: то Ольга була трохи в невістках, то Роман – у приймаках.

Побратим із дружиною очікували дитину. Знаю, що в них народився син, і його назвали Романом – на честь мого чоловіка.

 – Якийсь час ми, вже як молода сім’я, в Луцьку жили. Але я настільки любила свою Олику, – каже Ольга, – що загітувала чоловіка, аби ми повернулися сюди. У нас тоді була одна донька – Даринка. Мені хотілося мати більшу сім’ю – а дітям же краще в невеличкому селищі, де чисте повітря. Я мала свій бізнес. Але він вимагав багато часу, тож, коли наше сімейство поповнилося – були вже Маріанна й Михаїл, я бізнес «згорнула» і пішла на роботу в Олицький дитячий садочок. Працювала кастелянкою, та оскільки вмію шити, то охоче допомагала вихователям створювати різні костюми, зокрема новорічні, бо ж то цікаво – постійний розвиток. Ну а в Романа проблем із пошуками роботи ніколи не було – його люди самі знаходили. У нього, знаного майстра, запис замовлень був наперед мінімум, як на пів року. Мені дуже дорогий наш Свято-Вознесенський храм, бо ж його закладав мій чоловік. 

І в хаті Печерських, де ми зустрілися з Ольгою, все зроблено руками чоловіка. Тепер, коли Романа нема, жінці особливо дороге все те, в що він уклав і працю, й душу. І боляче, що коханий вже ніколи не відкриє двері, не зайде. 

 «Коли народилася наймолодша донька, Роман був уже добровольцем під Ізюмом» 

Ользі запам’ятався лютий 2014 року:

– Роман дуже рвався у Київ, на Майдан. А у нас вже було троє дітей! І ось чисто випадково зустріла його на вулиці вже з рюкзаком. Тоді просто впросила чоловіка не їхати на Євромайдан. Якось вернула додому. А на ранок наступного дня, 20-го лютого, був розстріл хлопців. Роман це бачив по телевізору й говорив: «Так, мене вже не було б». І я про це думала, знаючи свого чоловіка, – він нізащо не стояв би десь осторонь, бо не з тих, хто може «чужими руками жар загрібати».

Як почалася повномасштабна війна, чоловік уже не залишив дружині можливості на якісь вмовляння, сказавши: «Ти мені що хоч говори, а я піду воювати». 

– Коли народилася наша наймолодша донька, Роман був уже добровольцем під Ізюмом, – розповідає Ольга. – Спочатку, місяців п’ять – шість, служив у піхоті батальйону ОУН (український добровольчий батальйон ОУН – незалежне формування, яке діяло в Донецькій та Луганській областях, захищаючи територіальну цілісність України. – Авт.). Захисникам-добровольцям було дуже важко. Наш священник Ігор Літвінцов допомагав їм, чим тільки міг. Так само й інші волонтери – дівчата бронежилети шили в клубі, плели маскувальні сітки. І наша сім’я не була осторонь. Я, моя мама, найстарша донька ліпили вдома вареники – заливали у відрах смальцем і відправляли хлопцям…

 А потім батальйон добровольців, в якому був Роман Печерський, офіційно доєднали до складу Збройних Сил України. Коли хлопців набирали на навчання в Румунію, то й Роман потрапив у число 150 чоловік, котрі поїхали за кордон. На навчання він відправлявся вже від 118-ї штурмової механізованої бригади, в підрозділі «розвідка». А коли повернувся в Україну, то його призначили навідником БМП, і воював Роман на Запорізькому напрямку. 

 В оселі Печерських – багато сімейних світлин. За кожною з них – якийсь незабутній спомин. На одному зі знімків – пам’ятна подія – день весілля їхньої Дарини, яке було 22 травня 2022 року (навчалася донька на регентському відділі Волинської православної богословської академії, вийшла заміж за священника й тепер живе на Львівщині). Зміг благословити молодят і батько нареченої – після важкої контузії Роман Печерський приїхав із передової на декілька днів додому. Наймолодшій доньці тоді було два місяці – півторарічною була дівчинка, коли тата не стало. А ось онуку – ту, вже третю Ольгу в їхній родині, він побачив лише на першій в її житті світлині, яку дружина переслала йому на вайбер відразу після того, як крихітка з’явилася на світ. Тобто, за декілька днів до його загибелі.

«Ольго, я цього разу довго там не буду»

Востаннє вони зустрілися в липні 2023 року. 

– Днів на чотири приїжджав Рома додому, – розповідає Ольга. – 22 липня повертався в частину, і вже тоді моє серце, мабуть, щось недобре передчувало. Дуже болісним було наше прощання на вокзалі в Ківерцях. Раніше Роман обніме мене і йде у вагон – ще звідти рукою помахає. А то ні я, ні він ніяк не могли покинути перон. Коли потяг уже рушив, чоловік гукав мені: «Ольго, я цього разу довго там не буду!» Що мав на увазі?

Може, те, що, нарешті, документи, які засвідчують, що він – багатодітний батько й має пільгу на звільнення зі служби, збирався віддати, кому треба? Не знаю, то й гадати не буду. 

 Ольга показує копії свідоцтв про народження чотирьох доньок і сина, які так і пролежали у військовій сумці Романа, яку їй передали побратими після його загибелі. 

– Я декілька днів не могла відкрити цю сумку, – каже. – Коли, нарешті, подивилася, що ж там є, то знайшла серед речей вже потерті аркуші й зрозуміла, що чоловік так нікому й не показував цих документів. От таким він був справжнім патріотом – до останнього стояв за Україну. 

Загинув Роман Печерський 26 липня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Новоданилівки Пологівського району Запорізької області. Коли мова зайшла про те, як Ольга дізналася, що її коханого чоловіка вже нема, жінка пригадала їхні телефонні розмови за час служби:  

 – Якщо рідна тобі людина на війні, то ти вдень і вночі живеш у постійній тривозі. Бо як спокійно спати, коли в будь-яку мить може прийти  незворотна біда, коли надія – лише на Бога? Якщо Роман не був на позиції й міг говорити, то ми з ним годинами спілкувалися. Він, зазвичай, щодня телефонував, а то чомусь не вийшов на зв’язок. Я зразу відчула – щось «не так». Його мама мене заспокоювала, мовляв, не треба робити паніки, поки ще нічого невідомо, але мене вже не можна було зупинити. Зателефонувала побратимові чоловіка. Запитала про Романа – де він, що з ним? Відповідь була коротка: «Я не знаю». Хоч, думаю, він просто не хотів, щоб про найстрашніше я почула від нього. Дав мені номер телефону, за яким я мала подзвонити. Це був командир. Набираю, представляюся і чую: «Волиняка» загинув». Навіть не прізвище назвав, а позивний, з яким воював Роман із самого початку. І в його голосі був такий спокій (втрати на передовій – мабуть, звичне явище), що я впала в істерику – плакала й кричала: «Що ви говорите? Цього не може бути! В нього – п’ятеро дітей!..».

«А ти ж той храм з любов’ю будував, а я у пам’ять шість придбала дзвонів…» 

Загинув Роман 26 липня, 28-го дружина вже мала офіційне сповіщення. А привезли його із Запоріжжя додому 2-го серпня. Тоді й хоронили. Ольга не може пригадати, як минули ті дев’ять днів очікування. Вона до останнього не хотіла вірити, що чоловіка вже нема. І коли ще мала хоч краплю надії й шукала його, то просила в Бога одне: «Господи, хай він вернеться без рук, без ніг – тільки б був живий!» 

– Я їхала до Луцька на опізнання, – каже жінка, – й зі мною був потратим Романа, з яким вони свого часу служили в розвідці. Ми з ним спілкувалися. Виявилося, що побратим із дружиною очікували дитину. Знаю, що в них народився син, і його назвали Романом – на честь мого чоловіка. Побратим живе в Луцьку. Ще служить, але вже далі від гарячих точок, бо має чотири контузії, проблеми із зором, слухом.

Побратим із дружиною очікували дитину. Знаю, що в них народився син, і його назвали Романом – на честь мого чоловіка. 

Скоро мине два роки, як загинув Роман Печерський. Незважаючи на те, що діти ще малі й потребують багато уваги, Ольга старається бути причетною до того, чим живе сьогодні Україна. По можливості – волонтерить, долучається до благодійності, коли йдеться про розбудову храму, який закладав її чоловік. У вірші, який викарбовано на пам’ятнику, є такі рядки: «А ти ж той храм з любов'ю будував, А я у пам'ять шість придбала дзвонів, Той дзвін почуєш навіть в небесах. Вони дзвонитимуть для тебе, мужній воїн».

– Мій Роман загинув, – каже вона, – віддав життя, як і багато інших воїнів-Героїв, за Україну. І я хочу, щоб ця велика жертва була недаремною, щоб наші діти мали квітучу країну…

Ольга показує свої картини, на одній з яких – саме така, квітуча Україна. В кімнаті стоїть мольберт. Коли чоловік загинув, то вона почала малювати. Свої роботи віддає на благодійні акції зі збору коштів на допомогу нашим захисникам. Бо в такий час живемо, що ти якщо не воюєш, то працюєш на фронт.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ.