«Батько зрадів початку повномасштабного вторгнення, сказав: «От тепер ми доб’ємо москалів…»

Мирослав Симчич (Кривоніс) з Івано-Франківщини прожив сто років і відійшов у вічність у 2023-ому, передавши спадок боротьби повстанців нашим сучасникам. Його син Ігор (псевдо Вітер) став до лав оборонців України одразу після повномасштабного вторгнення. Нещодавно в інтерв’ю пресслужбі ІІІ-ої окремої штурмової бригади він розповів про свій бойовий шлях і про настанови батька.

«Батько постійно, ще з 2014-ого року, підтримував контакти з добровольцями»

– Зараз я – офіцер психологічної підтримки персоналу, формую та підтримую традиції, які вже виплекані в нашій бригаді. Намагаюсь створити дух братерства, ентузіазму та спільного бачення майбутнього нашої боротьби, – розповів 59-літній воїн. – Коли в 2014 році почалась війна, я почував себе і старим, і хворим. Усе життя готувався до війни, але, коли вона почалася, мені вже було під 50. Я мав свої болячки і думав, що війна – це справа молодих. У нас була армія, добровольці, і молодь пішла в лави захисників. Я думав, що моє завдання – підтримувати їх та допомагати, а вже воювати я – застарий.

Проте коли почалося повномасштабне вторгнення і коли генерал Залужний виступив по телевізору й сказав, що кожен чоловік, який може тримати зброю, нехай прийде і її візьме, я пішов. Спочатку це було ТРО, потім ССО. Восени 22-ого ми стали Третьою штурмовою бригадою.

Бути сином легендарного повстанця – це накладає велику відповідальність, – продовжує Ігор Симчич (Вітер). – Ще в радянські часи я цікавився історією, але на історичний факультет не можна було поступити дітям політв’язнів, тому я вибрав політехнічний університет.

У радянській часи розумів, що я – під прицілом, під наглядом. І, щоб не підставити рідних, завжди себе контролюєш, – що говориш, з ким говориш, куди ходиш.

Коли прийшли часи боротьби за незалежність, я просто включився в процеси і робив, що міг. Але в будь-якому випадку оте відчуття відповідальності – завжди з тобою. Ти не можеш дати слабинку, бо це потягне за собою фразу: «А, це – син такого-то»…

Як батько почув, що почалася повномасштабна, то він зрадів, сказав: «Ну, тепер все, тепер мос­калям – кінець, ми їх знищимо». Батько постійно, ще з 2014-ого року, підтримував контакти з добровольцями. Він казав: «Хлопці, я з вами пішов би хоч зараз, але ноги болять і шкода, що я вже не такий рухливий… Але ми почали і передали вам прапор – і ваша справа його далі нести».

Концепція життя батька була така: роби що можеш, а що буде, то – побачимо.

Я вважаю, що ми мусимо передати наступним поколінням це відчуття обов’язку та відповідальності перед своєю нацією. Тисячу років наш народ живе на цій землі, із покоління в покоління передається цей спадок. Ми маємо почуватися відповідальними за те, що отримали від попередників і передати наступникам не гірше, а краще, – наголошує офіцер третьої штурмової бригади Ігор Симчич (Вітер).

Відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців та 3 дні

Мирослав Симчич (Кривоніс) (1923 – 2023) вступив до юнацької мережі ОУН у 1941 році – звідси й починається бойовий досвід. Уже 1944 року його призначили командиром новоствореної Березівської сотні.

Рушірський бій можна вважати блискучою перемогою під керівництвом Кривоноса – усього за дві з половиною години повстанці знищили майже всю резервну дивізію НКВС, що йшла на допомогу своїм частинам у Космачі, – а це було близько 405 ворожих солдатів та офіцерів на чолі з генералом-майором Миколою Дергачовим.

Батько казав: «Хлопці, я з вами пішов би хоч зараз, але ноги болять і шкода, що я вже не такий рухливий».

Такий блискавичний успіх можна пояснити тим, що Мирослав Симчич добре знав місцевість, а тому бійці УПА змогли зробити ідеальну засідку на схилах, коли замаскувались у снігу.

Сотенному УПА тоді навіть не завадило бойове поранення: розривна куля влучила йому в ліву руку. Командир вирішив не говорити про це підлеглим, аби не знижувати бойовий дух. Лише наприкінці бою Мирослав Симчич знепритомнів від втрати крові.

Усього в Кривоноса були 42 успішні бої.

1949 року Мирослав Симчич був арештований за участь в УПА. Лише дивом він вижив у жахливих умовах етапів та конц­таборів. Загалом через радянське «правосуддя» український боєць відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців та 3 дні.

У 2008 році Мирославу Симчичу встановили прижиттєвий пам'ятник у Коломиї. А 11 травня 2013 року він став почесним громадянином Львова. На пенсії жив у Коломиї, що на Івано-Франківщині. Був почесним громадянином цього міста.

Лише 15 січня 2017 року Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича та зняв з нього усі радянські звинувачення за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури.

14 жовтня 2022-го – у віці 99 років – отримав звання Герой України.

В останню путь військового, громадського діяча, політв’язня, який 32 роки провів у конц­таборах, Героя України Мирослава Симчича (Кривоноса) провели в Коломиї 18 січня 2023-го – на 101-му році його життя.

Олесь ВЕРНИГОРА, за матеріалами пресслужби ІІІ-ої окремої штурмової бригади.