Ветеран з Волині: «Війну романтизує той, хто воює дистанційно…»

На долю 34-річного воїна, а нині – працівника  управління ветеранської політики Нововолинської міської ради Володимира Чепи, на мою думку, випало стільки випробувань війною, що у його чорній, як смола, шевелюрі і бороді, повинно бути сиве волосся. Але рятують, напевно, поліська загартованість, сільське трудове виховання. Народився у мальовничому селі Турія колишнього Турійського району, закінчив Туропинську школу. Разом зі старшою сестрою рано втратили батька, тому до сьогодні завдячує вихованню і турботам, які взяла на себе бабуся Пелагея Семенівна. Одразу привертає до себе увагу відкритістю, добрими синіми очима і українською мовою – літературною, без повторень, образною, відчувається у нього великий словниковий запас.

«Мамині молитви мене врятували»

– Звідки у тебе таке мовне багатство, що й письменники позаздрили б? – запитую.

– Це все завдяки зусиллям старшої сестри Тетяни – вчительки української мови і літератури школи села Обенижі Турійської громади. Після закінчення Луцького ПТУ пішов служити в армію, а проходив службу у тоді ще 51-й бригаді, – розповідає Володимир. – Мав за честь носити військову форму, коли бригадою командував Валерій Залужний. Після демобілізації працював у ресторанному комплексі «Турійське подвір’я».

А вже через кілька місяців війна покликала юнака у свої нещадні випробування. У 2014 році по повістці був мобілізований знову у 51-у бригаду. Механік-водій танка ще все пам’ятав, бо минуло лишень кілька років, як тут служив: були ще знайомі командири, цей же батальйон, ці ж стіни. Але всі ми добре пам’ятаємо і тривогу тих часів: нестачу всього в армії, добровольців і небагато бойових бригад, серед яких і 51-а, які врятували державу.

 Кілька днів відвели на бойове злагодження на Рівненському полігоні і ось танкова рота Володимира вже прикомандирована до 72-ої бригади. Тепер це, як і «наші» 14-а і 100-а бригади – одна із найбойовитіших у країні і носить ім’я Чорних

Запорожців. Тоді, у 2014-му, підрозділи 51-ої бригади були найбільш бойовими і вмотивованими, і їх прикріпляли до багатьох інших частин.

– Важкий то був період для держави, людей, армії, – продовжує Володя, – але – вистояли. Біля села Хмельницький на Луганщині ми зайняли вигідну позицію на висоті, закопалися разом із самохідними артилерійськими установками. Добряче дошкуляли ворогові впродовж кількох днів, але й нас вже засікли. Тоді не було стільки дронів, як сьогодні, але у рашистів – необмежений запас снарядів і мін, тому лупили цілодобово. Оперативна обстановка склалася така, що ми були вже в оточенні – попереду рашисти, позаду – сепаратисти. Але з оточення нас вивів тоді майор Михайло Драпатий, нині вже генерал-майор, командувач Сухопутних військ ЗСУ.

…Після цих слів у мого співрозмовника здригнувся голос. Він замовк на кілька хвилин і проковтнув сльозу, бо згадалися нелегкі місяці після демобілізації у 2015 році. Важко було морально відійти від тодішньої війни. Та й не було ще в ті часи стільки спеціалізованих психологів, системи підтримки воїнів. Доводилося у багатьох кабінетах папірцями доводити комусь «щось», аби стати «учасником бойових дій». Врятували молодість, знайомство з майбутньою дружиною, турбота про доньку. 

– Моя мама – Раїса Василівна Гулечко – постійно молилася і плакала, коли я був на війні. Її молитви мене рятували, – ділиться спогадами Володимир.

«Я мчав в Україну не владу захищати»

– Велика війна де тебе застала? – запитую.

– У Польщі, на так званих заробітках. Разом із дружиною Юлею працювали на виробництві, пов’язаному з випуском корейських автомобілів. Після оголошення повномасштабного вторгнення, польські керівники зібрали українців і запропонували тут прихисток нам і нашим родинам, які ми заберемо з України. Ми з Юлею першими подякували і… відмовилися. Польський товариш Кшиштоф зі сльозами на очах просив забирати дитину і родину й переїжджати до нього. Ми відмовилися – і дружина настоювала, щоб пошвидше їхали в Україну. Був шокований на переході в Угринові величезними чергами жінок із дітьми, та й чоловіків не бракувало, які втікали від війни в Європу. Але ще більше був шокований, коли ввечері 25 лютого прибув у наш військкомат і побачив у тисячу разів більше чоловіків під його стінами. Я на час війни був у першій черзі мобілізаційного резерву, і, після дзвінка у частину, вже на другий день отримав форму, забезпечення, припис до екіпажу і поїхав на війну. Я мчав в Україну не владу захищати. Для мене Україна, і це мовлю не високопарно, це – моє село, дружина і діти, спогади, родина, дитинство, моя бойова участь в АТО, друзі…

На передовій ти стопроцентно знав, що побратими зліва і справа тебе прикриють.

Миколаївщина, згодом – Бахмутський напрямок. Де найбільш найнебезпечніші ділянки фронту – там і був екіпаж Володимира Чепи. Останній його бій був одним із найжорстокіших.

– Підтримували піхоту, – згадує Володя, – знищили кілька ворожих БМП, двома влучними пострілами – навіть замасковані у лісосмузі, але й нам перебили гусеницю. Відстрілявши по ворогові снаряди, евакуювалися до наших піхотинців, і вже в їхніх окопах відбивали рашистські штурми. Спочатку отримав поранення в ногу, але ще ніч протримався, а вже другого дня були ще два важкі поранення, думав – не виживу. Але побратими перев’язали, виручили. Цей бій і до сьогодні стоїть перед очима: моя позиція біля дерева, ворожа БМП, яка косить все спареними гарматою і кулеметом…  

Далі були евакуація, до десятка госпіталів, майже стільки перенесених операцій. 

 «Найболючіше, коли тобі – ветерану після поранень, в очі кидають: «Ідіть ви воювати!»»

Проте, навіть отримавши другу групу інвалідності, наш герой служив і далі – але не в бойових частинах. З гіркотою згадує Володимир пів року служби у Нововолинському центрі комплектування і соціальної допомоги. Йому – людині, котра двічі стала на захист держави, віддала здоров’я, отримавши важкі поранення і не полишила ЗСУ, в очі окремі люди кидали злі репліки: «Ідіть ви воювати!», обзивали нецензурними словами, а в повсякденному житті вони, напевно, одягали вишиванку на свята, а зараз ходять у церкву. Боляче ветерану від цього і палять душу такі слова і ставлення.

– А що тебе тримає у цивільному житті? Ти такий впевнений, спокійний, врівноважений, мудрий…

– Родина, дружина, донька Каміла і син Аскольд, бойовий досвід.

– А що на фронті психологічно підтримувало?

– Побратими, військове братство. На передовій ти стопроцентно знав, що побратими зліва і справа тебе прикриють. Це той, хто воює дистанційно, романтизує війну, а війна – це спрага, голод, іноді – оточення, коли тижнями немитий, брудний, коли твій друг – мокрі серветки. А найболючіше – втрата побратимів… Дуже позитивно мотивує, коли є зв’язок із рідними і ти чуєш у трубці їхні голоси. Це така підтримка, яку словами не передати. 

…Цими днями Володимир Чепа успішно пройшов конкурс на посаду спеціаліста управління ветеранської політики. По-іншому й не могло бути, бо ще у 2015 – 2016 роках він пройшов те, з чим стикаються інші ветерани: довідки, листи з частин, довідки з госпіталів. Він із ветеранами працює як рівний із рівними, звичайно, у повному взаєморозумінні й співпраці з колегами. Впевнений, що і тут Володимир знайшов чесне застосування своїм життєвим принципам.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Командира з Волині побратими поважають не за звання, а за сміливість й чіткість у діях.