8 діб на позиції – один із двома полоненими

Після цього бойового виходу «Тімон» нагороджений почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих».

– …Коли я перемістився з першого підвалу, де загинув мій побратим, почав шукати якесь укриття. Помітив, що є якийсь будиночок. У мене зброя була в руках і граната зі зірваним кільцем, тому що будь-які будівлі – це може бути позиція ворога, і я мушу штурмувати її, зачищати. Я забіг у цей будиночок, помітив ворога. Вони не встигли навіть зреагувати. В мене в одній руці була граната, в іншій – зброя, і вони зрозуміли, що якщо смикнуться, то відразу будуть «двохсоті», – розповів Герой деталі захоплення в полон двох росіян. – Мабуть, вони були налякані. Може, подумали, що йде група не в кількості однієї особи, а більша. А тут виявилося, що я тільки один був… Перше, що я зробив, це їх зв’язав і доповів своєму командуванню.

– Вони теж були розвідниками, і носіями інформації, – продовжує «Тімон». – І спочатку не хотіли нічого говорити, але потім почали давати деяку інформацію. Де знаходиться противник, звідки вони заходять, в яких кількостях. І тим паче, що в мене були їхні засоби зв’язку. Я цілодобово слухав їхню рацію.

–  А вони відповідали по рації?

 – Я змушував їх. Говорили, що противника не виявлено, що все добре. Декілька разів заходили «суміжники» і їм (полоненим. – Ред.) передавали по рації, що «ворожа пташка» помітила наші групи. Але я змушував робити доповідь, що вони нічого не бачать.

Я пробув із ними 8 діб. Були штурмові дії в моєму напрямку.

– А який у вас план був тоді? Як ви собі бачили розвиток подій?

– Я знаходився би там стільки, скільки було би потрібно, тому що я ще й перекривав захід моїх побратимів, які теж заходили на позиції. Були деколи моменти, що просто мої побратими починали захід, а ворог їх виявляв і починався мінометний обстріл. Тоді я вже був змушений працювати, відволікати увагу на себе, щоб вони змогли продовжити рух.

– У вас був час відпочити, поспати кілька годин?

– Ні, не було.

– За вісім днів?

– Максимум – це дві–три хвилини, просто закривав очі, тому що це було небезпечно. В будь-який момент полонені могли звільнити руки, чи в моєму напрямку могли початися якісь штурмові дії… Мені дуже допомогло те, що мої і «суміжники», і побратими дроном скидали мені посилки. Чай теплий у термосі. Я дуже вдячний, що мені скинули чай, тому що це був березень, холодно.

Коли я виходив із полоненими, ворожа «пташка» помітила нас.

 Їжа, яка була в мене в штурмовому рюкзаку, це – снікерси, вода. Я був змушений ділитися (із полоненими. – Ред.), тому що я розумів, що мені потрібно їх вивести до свого командування. Бо це – інформація, засоби зв’язку і обмінний фонд, щоб, коли прийде час, поміняти їх на наших хлопців.

– Що відбувалося протягом цих восьми днів?

– Найбільше я пам’ятаю, це коли протягом однієї доби були два штурми, коли ворог наблизився до мене на відстань у 10 метрів. Група була в кількості шести чоловік, вони підійшли, але мене не помітили. Я не відкривав вогонь, чекав, поки вони будуть якнайближче. І в один момент вони виявили якийсь підвал. Вскочили туди, – навіть я не знав, що там є цей підвал, бо він був під завалами. Я доповів своєму командуванню, мені відповіли, що «пташка» на підльоті. Поки вона прилетіла, то я вже зачистив підвал.

– Зі стрілецької зброї?!

– Зі стрілецької зброї і гранати.

– Ви мали можливість спілкуватися з полоненими? Що ви знаєте про них?

- Я знав з того, що вони мені розповідали, що один із них родом із Алтайського краю, інший – з окупованого Криму. Він жив у Криму, потім переїхав в росію, і звідти вони пішли на контрактну службу. Їм десь – 35 до 40 років.

– Ідейні були?

– Ні. Вони пішли воювати за гроші. Один із них сказав мені, що вони на рік отримують в районі 5 мільйонів рублів. І це було їхнім стимулом воювати. Мабуть, через це ми відрізняємося від них, що не завжди гроші є таким стимулом.

– Як ви відходили разом з полоненими?

 – Я відходив за наказом, моє командування повідомило, що мене буде коригувати «пташка». Буде вказувати маршрут, найбільш безпечний. Але все одно в момент виходу один із полонених підірвався на міні. Залишився один полонений, з яким я вийшов до суміжної позиції, яка була за кілометр від мене, там я підібрав суміжника-побратима і ми продовжили рух на евакуацію. Ми виходили 4 – 5 годин. Були небезпечні ділянки.

 – А коли ворог зрозумів, що втратив двох розвідників?

 – Коли я виходив із полоненими, ворожа «пташка» помітила нас. Але я змусив бранців сказати своїм, нібито вони вийшли пошукати укриття чи щось таке, щоб вони не зрозуміли, що я їх виводжу. Також, коли ми майже вже дійшли до точки «еваку», нас обстріляли з міномета, але ми встигли на «евак».

– Що для вас було найскладнішим з усього?

– Найскладнішим? Мабуть, те, що дуже сильно хотілося спати. І ще важко було, тому що я розумів, що побратимів поблизу немає. І що я змушений сам наодинці залишатися на позиції і тримати позицію.

– Розкажіть, чим ви займалися до війни? Як потрапили на військову службу?

– Я до війни майже 10 років працював за кордоном оператором навантажувача. І певний час на будові. Пішов я сам без повістки. Пішов, бо зрозумів, що треба щось міняти. Бо на той момент дуже багато моїх знайомих пішло воювати. Дехто з них загинув. І я зрозумів, що треба допомагати, адже в будь-який момент війна може зачепити кожного з нас.

– Ви себе самого здивували?

– Звичайно, що здивував. З одного боку, мені дуже приємно, що я є прикладом для військових.

– Чи ви маєте нагороди після цього?

– Маю. «Хрест хоробрих». Навіть одна людина може щось змінити. І зробити такий вагомий вклад. 

Ірина СТОРОЖЕНКО, Цензор.НЕТ

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ