Ангелик, любов і Пані в чорному. Історія на вечір

– Чому ти ховаєшся? – запитало Ангелятко. – Ти когось боїшся?

– Це мене всі бояться, – зашкреготіла іржавим сміхом Смерть.

– Ну… може, не всі. Чого б мені тебе боятися? Ти нічого не зможеш мені заподіяти.

– Але я можу відібрати життя в твого підопічного. Того хлопчика, що онде катається на велосипеді. Бачиш автівку, що наближається?. Зараз…

Неначе щось штовхнуло малого – вивернув кермо і полетів у кропиву.

Автівка промчала мимо.

Смерть почухала потилицю. 

– Цього разу твоя взяла, – мовила злісно. – Але як?.. Я ж старалася…

– Його врятувала моя любов. Я люблю свого підопічного. Він буває трохи капризним, трохи нечемним. До нього мене представив Всевишній. А Він – є Любов. Я виконую Його волю – опікуюся цим малим. Іноді мені буває нелегко. Бо хлопченя дуже влізливе. Але малий таким чином пізнає світ. Мені з ним цікаво. Він повинен жити. У нього є велика місія на землі. Я завжди буду прикривати його своїми крильми. І буду любити.

– Твої крила трохи більші за мої долоні. Гадаєш, впораєшся?

– Звісно.

– Ти говориш дуже самовпевнено.

– Це – не я. Це говорить любов.

– Любов, любов… Мені вже набридло чути це. Невже вона така всесильна? Сильніша за мене?

Мамина молитва, наче щит. Мама молиться до Господа, Святої Марії, до всіх ангелів та архангелів. Небеса чують. Небеса допомагають.

Ангелятко усміхнулося. Махнуло крильцями і зникло.

Смерть стояла у роздумах.

– Любов, кажеш… Ну-ну… Виросте твій малий, а потім… Ми ще позмагаємося за нього з тобою, Ангеле…

…Із трохи капризного, трохи нечемного малого виріс слічний юнак. Вродливий, розумний, сильний. Ангелик радів за свого підопічного. І хвилювався. Бо в них обох була велика місія. І за обома слідувала Пані в чорному.

…Земля і небо здригалися від вибухів. Війна. Хлопець пішов захищати свою землю. Смерть потирала кістляві руки: тут я тебе і дістану.

Ще ніколи так важко не було Ангеликові. Та він вірив: упорається. Його підопічний огорнений великою турботою і любов’ю. А ще – маминими молитвами.

«Як добре, що мама молиться, – думав Ангелик. – Мамина молитва, наче щит. Мама молиться до Господа, Святої Марії, до всіх ангелів та архангелів. Небеса чують. Небеса допомагають…».

…Поранений молодий воїн допоміг і собі, і своїм побратимам уникнути ворожого полону. Тільки дуже боляче. Дуже… А так хочеться жити. І небо таке гарне, голубе. А на ньому дивна білокрила птаха, чи то марево…

– Він – мій, – зашкреготіла Смерть.

О, диво. Маленькі крила Ангела ставали більшими, майже гігантськими. Накривали хлопця. Пані в чорному його майже не бачила.

– Що це?! – заскрипіла. – Він знову обхитрив мене, цей крилатий пустун.

– Це – любов, – відповів Ангелик. – І молитва.

– Любов… любов… Ти мені все зіпсував. Нічого мені тут більше робити. І тебе не хочу бачити. І твого підопічного. Тільки час дарма трачу. Не думала, що є щось сильніше 
за мене.

Смерть закинула косу на плечі й пошкандибала геть.

Хлопця несли до «швидкої». Ангелятко сіло на його заплічник, що був поряд на ношах. «Тепер можна відпочити», – подумало, закутавшись у маленькі крильця… 

Ольга ЧОРНА.