«Прощатися з дітьми не буду. Я не люблю сцен…». Історія на вечір

Лариса вже майже звик­ла, що у вихідні чоловік «працює понаднормово». Грошей у родині справді побільшало, …але лише – на банківському рахунку. Дружина з дітьми тих грошей майже не бачили: чоловік усе відкладав. На що саме – не зізнавався, лише загадково посміхався. Лариса навіть гадала, що він збирає на спільну відпустку до моря. Та реальність виявилася іншою.

– Ларисо, треба поговорити, – сказав Костянтин, виходячи з ванної і вмощуючись за кухонним столом, де на нього вже чекав гарячий борщ.

– Говори, – спокійно відповіла дружина, сівши навпроти.

– Я йду.

– Що, знову підробіток на вихідні? – перепитала вона, не вловивши сенсу.

– Ні… Йду від вас. У мене – інша жінка, – вимовив Костянтин майже буденно.

Слова вдарили Ларису, мов грім серед ясного неба. У голові миттю склалася картина: «Так ось куди зникали гроші й час… ось яка «робота»».

– Ларисо, допоможи зібрати речі, ти ж знаєш, що мені знадобиться, – додав він, сьорбаючи борщ так спокійно, ніби обговорював прогноз погоди.

Від такої зухвалості Лариса втратила дар мови. В руках запульсувало бажання оглушити його сковорідкою, але вона стрималася. Підвелася з-за столу на ватяних ногах і вийшла в коридор.

Від такої зухвалості Лариса втратила дар мови. В руках запульсувало бажання оглушити його сковорідкою…

– Зібрати речі… – промовила вона, відкриваючи найбільшу валізу, з якою вони колись їздили на море. – Добре, я зберу.

І вона почала пакувати. Але не нові сорочки чи штани. Лариса складала у валізу все те, що роками їй мозолило очі й нагадувало про нього: банки з гайками, старі пошарпані капці, порвану парасолю, стоптані гумові чоботи, навіть брудну білизну з кошика для прання (чисте залишила – знадобиться дітям). За якихось десять хвилин квартира очистилася від усього «його».

Ущільнивши багаж, Лариса всім своїм тілом навалилася на валізу й нарешті застібнула блис­кавку.

Коли Костянтин вийшов у коридор, вона спокійно відійшла вбік, пропускаючи його до дверей. Він одягнув куртку, взяв валізу, охнув від ваги й сказав:

– Прощатися з дітьми не буду. Я не люблю сцен...

– Як скажеш, – тихо відповіла вона.

Він вийшов, а Лариса закрила двері й тільки тоді дала волю сльозам. Гарячі краплі котилися щоками, залишаючи чисті доріжки на втомленому обличчі.

– Треба змити весь цей бруд… із душі й життя, – шепотіла вона сама собі, вдивляючись у дзеркало. – Попереду – новий початок. Світлий і чистий.

P.S. Наступного дня Лариса змінила замки. Костянтин намагався повернутися: спершу – за речами, а потім – із каяттям, але було пізно.

– У моєму домі більше немає місця для бруду. Діти заслуговують жити у чистоті, – усміхалася Лариса подругам.

Джерело: facebook.com/zhytta/.