- Не секрет, що православна церква сьогодні подекуди перетворюється у таке собі похоронно-вінчально-хрестильне бюро. А так не повинно бути, — ділиться болісними роздумами о.Андрій...
На зимового Миколая виповнюється рівно рік, як служить на своїй першій парафії у селищі Колки Маневицького району о. Андрій Закидальський. Та за цей короткий час йому вдалося зробити чимало, а головне — посіяти зерна віри, надії й любові у людських душах. Після зустрічі з молодим священиком і ми повірили, що сходи від цього духовного посіву будуть щедрими й міцними. Одного дня до редакційного кабінету зайшла жінка й попрохала: — Ви так цікаво пишете про храми, напишіть про нашого священика! Повірте, він того вартий, хоч ще зовсім молодий. Хто хоч раз щиро поспілкується з отцем Андрієм, послухає його проповідь, обов’язково захоче зустрітися з ним знову. Я не перебільшую, приїдьте до нас і переконаєтеся самі. Нам нічого не залишалося, як скористатися цією порадою. Бо, на жаль, у редакційній пошті частіше можна зустріти скарги на священнослужителів, ніж отакі теплі, щирі слова, які, відчувалося, йшли від серця. Отець Андрій був дещо здивований увагою преси, тим паче, завітали ми в Колки саме того дня, коли йому виповнилося... 22 роки. Громада УПЦ Київського патріархату зареєстрована тут не так давно і храму свого не мала. Їм виділили частину приміщення колишнього дитячого садка, яке досі стояло пусткою, з кожним днем набуваючи все жалюгіднішого вигляду. То була його перша парафія, яку, власне, ще належало створити, практично, на голому місці. Храм потрібно було зводити одночасно і в людських душах, і в облупленій, холодній і порожній кімнатці, де ніколи раніше не лунали слова молитви. Багато хто дивився на його потуги скептично, не вірячи, що це під силу молодому, недосвідченому священику. — Один Господь і я вірили,— усміхається тепер о. Андрій. А за хвилю додає: — Найважче було не фізично, хоч усе робив сам: штукатурка, побілка... Прокидався вранці, а вода у відрі замерзла... Але я не шкодую за жодним прожитим днем. Господь кого кликав, то нічого не обіцяв... Нову церкву освятили як Свято-Миколаївську. Місцеві старожили пригадували, що колись у Колках була така церква на кладовищі. Тож і перше богослужіння відбулося торік, 19 грудня, у день святителя Миколая. Звісно, не обійшлося без злісних нашіптувань: неканонічні, неблагодатні. Та ніколи не дозволяв собі відповідати ворожістю на ворожість, злом на зло. І парафіянам своїм повторював: кожна людина, якою б підлою вона не була, все ж є подобою Божою. Почав шукати стежину до дитячих душ і був утішений, що знайшов розуміння й підтримку в директора місцевої школи Віталія Дмитровича Котиленця. Тепер при церкві діє дитяча недільна школа. А він, отець Андрій, намагаючись полегшити своїм юним парафіянам шлях до усвідомлення себе християнином, написав, упорядкував і видав власним коштом (за декретні, які отримала матушка,— уточнив) книжечку “Дитяча сповідь”, у якій пояснює дітям від семи років, як готувати себе до цього великого таїнства, як розуміти Заповіді Божі. А ще о. Андрій Закидальський пише вірші, переважно — для дітей, у доступній формі, розпові-даючи їм про цей дивовижний світ, створений Богом. Деякі з них були надруковані у “Календарі православного християнина”. Схвально була зустрінута парафіянами й пропозиція о. Андрія: хліб, який люди несуть до церкви для поминального ритуалу, віддавати бідним та сиротам. Раніше такого у Колках не було. — Не секрет, що православна церква сьогодні подекуди перетворюється у таке собі похоронно-вінчально-хрестильне бюро. А так не повинно бути,— ділиться своїми болісними роздумами о.Андрій. — І багато що тут залежить від священика. Найменша похибка священика стає величезною спокусою для парафіян. Розмовляти з о. Андрієм справді цікаво. Слухаючи його глибокі, мудрі роздуми про життя, про віру й церкву, про стосунки між конфесіями, з людьми й владою, його вболівання за втрату почуття національної самобутності, за наше хронічне яничарство, мимоволі забуваєш, що твоєму співрозмовникові всього лиш 22 роки. Тим більш похвально, що цей молодий чоловік не тільки має віру й власні глибокі переконання, а й відстоює їх, утверджує кожним прожитим днем, запалюючи своїм прикладом інших. Подумалося, що о. Андрій, мабуть, із священничого роду й такий світогляд, спосіб життя успадкував від попередніх поколінь. Але ми помилилися: він походить із простої селянської сім’ї. Щоправда, з третього класу був при церкві і добре пам’ятає той день, коли вперше увійшов у вівтар: “Чомусь церковний староста вибрав саме мене”. Вважає, що без Божого благословення це було б неможливо. Коли повідомив батькам про свій намір стати на священничу дорогу, ті сказали: “Думай, добре думай...”. Родом він із Тернопільщини Ланівецького району, і хоч найближча семінарія була у Тернополі, обрав Волинську, бо в неї, каже, вищий рейтинг. У їхньому районі всі православні церкви належать до Київського патріархату, тож маневицька статистика — чотири до Київського й 47 — до Московського — спочатку дещо дивувала. Та коли познайомився з місцевими реаліями, багато чого зрозумів, хоч від того розуміння, правду кажучи, не стало легше. Якось почув про свою парафію, що це щось схоже на секту. Якщо той, хто про це говорив, мав на увазі взаємодопомогу, взаємовиручку в горі й радості, справжню християнську любов і повагу, якими сильні сьогодні деякі протестантські конфесії, то це не найгірші риси й нехтувати ними було б нерозумно. А поливання один одного брудом, сіяння ворожнечі й розбрату давно вже всім набридло. Це може хіба що відвернути людину від віри. Він же, о. Андрій Закидальський, вбачає своє покликання в іншому, тому й звертається до своїх парафіян: Добро творімо і живім у мирі — Так бо Христос нам заповів. В молитвах возносім прохання щирі Не лиш за друзів, а й за ворогів. Валентина ШТИНЬКО. На фото: настоятель Свято-Миколаївського храму смт Колки Маневицького району о. Андрій. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
