Переселенці на Волині: «Боялися, що такі гарні помешкання – це «розводняк» в інтернеті…

На четвертому році повномасштабного вторгнення росії волонтерство в газеті «Волинь» стало постійною темою, адже принцип сьогоднішнього дня: «Хто не на фронті, той працює на фронт». І хоч ідеться нібито про вже відоме – допомогу Збройним Силам України й тим, хто постраждав від війни, все ж щоразу знаходиться якась «фішка», заради якої варто було зустрітися з мешканцями міста, села. Є така «фішка» і в Миркові, що на Горохівщині. Та й не одна.

Серед волонтерів – вчителі, мами дітей-школярів і – «просто небайдужі мешканці села»

Недільного дня побували ми в Миркові, бо в гарячу жнивну пору тільки у вихідний можна було зібратися, як мовиться, ширшим колом і поспілкуватися. Хто був на цій зустрічі, то про це розкаже колективний знімок, на якому керівник господарства «Зоря» Степан Сайкевич, директор Мирківської гімназії Олег Бачинський і – чотирнадцять жінок, серед яких вчителі, мами дітей-школярів і – «просто небайдужі мешканці села», як представлявся дехто. Якраз вони, за словами Степана Сайкевича, стали під час повномасштабної війни «серцем нашого» села». Про те, як це «серце» запускалося, розповів директор гімназії Олег Бачинський:

– Із перших днів повномасштабної війни ми почали допомагати Збройним Силам України. Зразу виготовляли маскувальні сітки, створили фонд допомоги односельцям, які служили у війську, щоб мати кошти на ремонт автомобілів, закупівлю зарядних пристроїв, іншого спорядження.

– Тоді ж спеціальної тканини не було, – долучається до розмови вчителька початкових класі Жанна Юхимчук. – Усе село зносило, хто що міг, – старі простирадла, одяг – різали його на смужки і плели сітки. Це тепер уже є спеціальна тканина, основа. Другим кроком було те, що діти печиво пекли в шкільній їдальні. Потім і батьки з дому приносили смаколики для наших благодійних ярмарків. Мій клас-комплект (третій і четвертий класи) на Святого Миколая долучилися до Всеукраїнського фестивалю «Свічка Миколая» – передавали їх у волонтерський центр «Щит», що в місті Горохів. Його очільник Віталій Гладун провів для учнів екскурсію у музеї Центру, експонати якого привезені з війни, й за кожним із них – своя історія. А ось «розкручувала» нас на добрі справи мешканка села Марія Березовська (вона на зустріч не прийшла, бо зараз чекає народження дитини). Нині ми маємо свою групу в соцмережах, тож при потребі – списалися й швидко зібралися.

– Але плести маскувальні сітки, проводити благодійні ярмарки й збирати кошти на допомогу воїнам-захисникам нам було мало, – каже ще одна волонтерка, вчителька математики Світлана Юхимчук. – І ми взялися за ремонт будинку, що стояв пусткою, з тим, щоб підготувати житло для переселенців. В одному будинку, до речі, ремонт ми самі зробили. Дівчата приходили на десяту ранку й працювали до пізнього вечора. Потрібні, наприклад, миючі засоби, шпалери – вони їх приносили. Та побачили, що далі з коштами не потягнемо. І тоді разом із батьками наших учнів звернулися до Степана Адамовича з такою просьбою: «Допоможіть нам у відновленні будинків для переселенців». «Що треба – зроблю», – одразу була його відповідь… 

«Очам – страшно, а руки роблять»

Відремонтовані три будинки для переселенців (в одному з них на день перебування в Миркові вже жила багатодітна сім’я з Луганщини Катерини та Дмитра Івашкіних, інші дві були на під’їзді) – і є одна з «фішок», заради якої варто було приїхати в це село. Житло – з усіма зручностями, все зроблено на совість – заходь і живи. Найбільшого ремонту потребувало приміщення, де свого часу був медпункт. Власне, для того, щоб приступити до роботи, то треба було відповідний дозвіл на цей будинок мати. Всі питання з документами вирішував директор господарства «Зоря» Степан Сайкевич.

– Трохи скептично був настроєний до цієї затії дехто із односельців. Казали: «Ой, що ви зробите? І не беріться…». Там, мовляв, все вже таке запущене, що не так просто довести до ладу, – пригадує вчителька математики Світлана Юхимчук. – А Степан Адамович на це відповів тим, що взяв і для початку… привіз дощок, аби у двох кімнатах замінити підлогу, яка геть «полетіла».

Як мовиться, очам – страшно, а руки роблять. Так і було. Чоловіки ламінат постелили, «вагонкою», де треба, оббили, знайшовся і столяр, який двері змайстрував. Жінки працювали, скільки треба було, не рахуючись із своїм часом. А як дійшло до підключення газу, то вже Степан Адамович займався цим – це ж перш заборгованість треба було заплатити. Одне слово, директор господарства «Зоря» – скарбничка для волонтерів. Меблі збирали на Горохівщині – розміщували оголошення, зокрема в «Горохівському віснику», – «в когось, може, є зайве, а тут – дуже потрібне». А директор Мирківської гімназії Олег Бачинський їздив за адресами тих, хто відгукнувся і привозив шафи, столи, ліжка… Будинки ж були порожні – їх треба було облаштувати. Олег Володимирович, до речі, й перевозив у Мирків сім’ю Івашкіних із села Кукли, що на Маневиччині, де переселенці з міста Кремінна Луганської області жили майже два роки. Він бачив, в яких умовах вони жили там, тож був впевнений, що на новому місці їм сподобається. І не помилився.

З приводу того, як же шукали переселенців, розповіла Софія Труш – мама й небайдужа жителька села:

– Я взялася за пошук, бо вже знала, як це робиться. Оскільки маю родичів у Харкові, то з перших днів великої війни кликала їх до себе – вони так і не приїхали, але спитали, чи можу прийняти жінку з дитиною, котра живе в районі Салтівки, який одразу ж був під страшними обстрілами. Ото вона на початку повномасштабної війни в мене жила – потім виїхала за кордон. Цього разу я в соцмережах давала оголошення, скидала фотознімки, щоб люди бачили, яке житло пропонуємо. Дехто чесно зізнався, що боїться їхати до «бандерівців». Інші вважали, що це якийсь лохотрон – надто гарні картинки – з відремонтованими помешканнями. Доводилося переконувати, що ніякого «розводняка» нема – ми дійсно надаємо добре облаштоване житло, а біля нього – город, якщо бажаєте, то приїжджайте.

«Допомагати і військовим, і тим людям, які постраждали від війни, – наш обов’язок»

Що ж надихає мирківчан на добрі справи й не дає стояти осторонь? Відповідь була готова.

– Мій чоловік, Олег, уже півтора року воює на Сумському напрямку, – говорить Жанна Федончук. – Він розказує в яких умовах там люди живуть, поблизу передової, як ховаються з дітьми по підвалах. На нас, слава Богу, ракети не летять.

Волонтерити, допомагати і військовим, і тим людям, які постраждали від війни – наш обов’язок. Виходу іншого нема. Не знаю, як би східняки нас підтримували, а от ми – так вирішили.

Чоловік Ольги Остапчук, Андрій, в 2014 році був в АТО. У 2022-му ще 5-го березня пішов служити. Воював на Сумському напрямку. Був важко поранений – торік в листопаді після операції повернувся додому, має інвалідність. Одним словом, жінка знає, що це таке, коли дорога тобі людина там, де ходить смерть. Коли про це зайшла мова, Ольга сказала:

– Тут всі це розуміють, бо не залишаються осторонь – питають, що, може, треба, допомагають. Село наше – невеличке, люди намагаються підтримували одне одного.

А ось ця зустріч була просто подарунком для репортажу. Коли я запитала ще одну волонтерку – «небайдужу мешканку села», як представилася Марія Повх, про те, що ж надихає мирківчан на добрі справи, до гурту підійшов її чоловік – Андрій із маленьким синочком Макаром. Він – якраз у відпустці. Тож була нагода почути і його – воїна, котрий служить із березня 2022-го.

Є ще одна «фішка», заради якої в село Мирків ми вже давно мали б приїхати, – директор місцевого фермерського господарства «Зоря» Степан Сайкевич – один із тих спонсорів, завдяки кому нашу газету читають на фронті, і у військових госпіталях.    

Лише за четвертим разом взяли його у військо.

– Перш у військкоматі, куди зразу звернувся, сказали чекати й відправили додому, «бо вже перебір», – розповідає Андрій Повх. – І так було ще двічі. А на четвертий раз таки взяли – мені вже стидно було б додому вертатися. З військкомату направили в артрозвідку – так і залишився в цих військах. Про свою службу чоловік не розповідав – та я й не посміла питати, знаючи, що він – розвідник. А ось про людей (які вони?) на Сході України сказав так:

– На Сумщині люди лояльніші до українських військових. А от на Донеччині – дволикі: з нами говорять одне, а між собою – зовсім інше. Багато там «ждунів»…

Це вже друга відпустка в цьому році – перші п’ятнадцять днів, у лютому, Андрій приурочував дню народження сина. А тепер приїхав, «бо за сім’єю засумував». І Марія, до речі, їздила до чоловіка в Суми. Й сина возила на побачення з татом. Хоч непростою була дорога. Молодому подружжю – одне побажання: щоб швидше закінчилася війна, яка їх розлучила, щоб Андрій не у відпустку приїжджав, а живий-здоровий вернувся додому, до мирного життя.

«Коли їдеш о десятій годині вечора й бачиш, що жінки ще працюють, то це ще більше заохочує до добрих справ»

Є ще одна «фішка», заради якої в село Мир­ків ми вже давно мали б приїхати, – директор місцевого фермерського господарства «Зоря» Степан Сайкевич – один із тих спонсорів, завдяки кому нашу газету читають на фронті, і у військових госпіталях. Він волонтерить із перших днів повномасштабного вторгнення росії.

– І сам купував автомобілі для військовослужбовців, й до колективного збору коштів долучався – загалом вже більше десятка машин відправлено на передову, – розповів Степан Адамович. – А ще ж купували тепловізори, інше, таке необхідне на передовій устаткування.

А ось, сказавши, яку суму грошей загалом дало господарство на допомогу військовим, тут же зауважив, що це «не для преси». Тож не можу озвучити її, хоч дуже хотілося б відкинути цю скромність керівника, адже мова йде про мільйони – як для невеликого господарства, то вклад – вагомий.

Крім цього, директор «Зорі» з перших днів великої війни взяв під свою опіку сім’ї військовослужбовців (зараз на війні – одинадцять мешканців села). Господарство й оре городи жінкам, чоловіки, сини яких захищають Україну, й підживлює, обробляє гербіцидами, а в жнивну пору без будь-якої оплати – змолотить та готовий врожай додому завезе («Це не просто хазяїна нема вдома – він на війні, тож кожен день для них – у тривозі»)…

Степан Сайкевич – родом із Радехівщини Львівської області. Свого часу закінчив сільськогосподарський інститут в Дублянах і за направленням поїхав на Волинь – з 1973-го по 1979 рік був головним інженером радгоспу в Троянівці тодішнього Маневицького району.

– А оскільки хотілося бути ближче до малої батьківщини, то переїхав сюди і працював головним інженером у місцевому господарстві, – пригадав Степан Адамович той час, коли став мешканцем села Мирків. – Захворів, лікарі поставили страшний діагноз. Був на групі – я ж «чорнобилець» 1-ї категорії. Потім сталося так, що господарство розпадалося, і тодішній голова Горохівської райдержадміністрації Юрій Горбенко запропонував мені організувати у селі «хоч щось». У 2003 році, коли був «пік» розвалу радгоспу, я й започаткував фермерське господарство «Зоря», яке займається землеробством та скотарством. Почали працювати й, дякувати Богу, міцно стоїмо на ногах.

«Своєю» людиною став у селі Степан Адамович, як і його дружина – Ірина, з якою виростили двох доньок, а тепер мають шістьох онуків.

Степан Сайкевич із особливим захопленням говорить про волонтерок:

– Вони мене буквально запалили: коли їдеш о десятій годині вечора й бачиш, що жінки ще працюють на ремонті будинку для переселенців, то це ще більше заохочує до добрих справ. Я їм казав: «Дівчата, знаєте, що я думаю, – де ще знайти хоч одну хату й, впорядковуючи її, робити з вами добру справу, спілкуватися?» Я серед них – молодію (усміхається).