Дитинство у «тривожному рюкзаку» очима трирічного лучанина

Нещодавно мій маленький племінник малював. Ось дерева, будинок, зелена травичка,озеро… Все таке по-дитячому просте й, водночас, миле. І раптом мою увагу привертає сумне сонечко. «Михайлику, а чому сонечко не посміхається?» – запитую його. І чую у відповідь так, по-дорослому серйозно: «Зараз повітряна тривога і сонечко боїться, що полетять ракети!»

Я дивилась на нього, цього трирічного хлопчика, і думала, скільки ж радісних миттєвостей забрала у нього війна. Вона змусила кожного українського малюка розрізняти звук тривоги, прокидатися серед ночі, бігти в укриття, сидіти в душних підвалах і спати на підлозі. Я уявила його, ще таку крихітну історію життя, коли саме поняття «безтурботне дитинство» ніби сховали в скриньку й заховали далеко на темному горищі. Замість веселих ігор – страх, замість солодких снів – гуркіт вибухів, замість родинного затишку – розлука. Дитинство тисяч і тисяч дітей, назавжди позначене тінями війни…

«Привіт! Мене звати Михайлик, і мені вже три з половиною рочки. Моє дитинство мало бути суцільним святом, сповненим радості та безтурботності. Але кожного дня я бачу тривогу й хвилювання в маминих очах. Вона намагається це приховати, але я відчуваю, як сильно вона переживає.

Коли я народився, всі навколо ховали обличчя за масками. Це був час страху перед вірусом, який швидко охопив увесь світ. Карантинні обмеження стали викликом для багатьох, змушуючи прилаштовуватися до нових реалій сучасного світу.

Я пригадую, що спочатку мені було не дуже затишно. Навколо було багато незнайомих людей. Вони рухались у яскравому світлі, торкалися мене, крутили в різні боки. І щоб припинити це, я навіть почав кричати. Відчувши теплоту маминих обіймів, я заспокоївся і зрозумів: вона зробить усе для мого щастя. Раптом поруч я почув ще один знайомий голос. Це був мій татко. Його міцні руки, ніби щит, огорнули мене і я відчув себе в цілковитій безпеці.

Одного ранку мене розбудив страшний гуркіт. Я дуже злякався і заплакав. Мама так міцно притулила мене до себе, що я почув, як швидко б’ється її серденько. Може, це моя черга заспокоїти її? Я міцно притиснув свою голівку до її грудей і зовсім не вередував.

Цей день став початком великих змін. В очах батьків з’явилися хвилювання і страх, які вони так старанно намагаються приховати.

Ось я вже впевнено ходжу і бігаю, можу чітко розповісти, чого хочу. Я вже великий хлопчик! Але замість того, щоб збирати іграшки у своїй кімнаті, я допомагаю мамі пакувати «тривожний рюкзак». Там є мої улюблені цукерки й маленька машинка, щоб було не так страшно сидіти в підвалі. Я вже знаю, що сирена – це не просто голосний звук, це такий сигнал, що треба швидко бігти до сховища. Іноді ми біжимо туди вночі, і я бачу зірочки на небі, але вони не такі яскраві, як ті, що мені мама показує на картинках.

А сьогодні мама сказала, що татко поїхав на роботу, яка дуже-дуже далеко від нашого дому. Мені так сумно! Я ж так любив гратися з ним. Він завжди показував мені, як працює справжній автомобіль, а в гаражі у нього було стільки різних інструментів! Він майстерно лагодив будь-яку мою зламану машинку, навіть ту, на яку мама сердито казала: «Все, тепер їй одна дорога – на смітник!»

Нещодавно я говорив з татком по телефону. Він був у військовій формі. Уявляєте? І через ту бороду я навіть не впізнав його спочатку! Він був зовсім інакшим. Як же я скучив за ним! Мій татко – він найсильніший і наймогутніший, як мій величезний Монстр-трак! Я дуже чекаю, коли він повернеться додому і знову обійме мене своїми міцними руками, як тоді, при народженні. Тоді я знову почуватиму себе в повній безпеці.

Мама часто плаче, коли думає, що я сплю. Я чую, як вона шепоче: «Коли це все закінчиться?». Я теж хочу, щоб це закінчилося. Щоб я прокидався від маминого і татового поцілунку, а не від гуркоту вибухів. Щоб моє дитинство, яке мало бути радісним і щасливим, нарешті стало таким! І щоб мама більше ніколи не ховала сльози в своїх очах і не боялася. Я дуже її люблю і хочу, щоб вона посміхалася по-справжньому, в обіймах мого татка!».

Дай Боже, Михайлику, щоб ці мрії швидше здійснилися. Щоб твоє сонечко нарешті засяяло щирою усмішкою!

Наталка НЕКОЗ, журналістка, редакторка відділу інтернет-новин.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ