«Я не знаю, куди я…». Історія з війни

На трасі – жінка. Рожевий, майже дитячий портфельчик на її плечах, зібране в пучок волосся, легка, прозора косинка на голові. Таку завжди носила моя мати.

Вона йде в напрямку Краматорська, майже кидається під колеса автівки, починає репетувати:

– Підвезіть, хлопчики, я не дійду. Підвезіть, прошу, – вона зривається на плач, плечі здригуються, рожевий, майже дитячий портфельчик спадає з плечей.

– Сідайте, – кажу я. – Сідайте швидко. Звісно ж, підвеземо. Зручніше сідайте. Ніхто не вкраде ваш портфель, ставте в ноги.

Вона не ставить в ноги: обіймає його двома руками, намагається заспокоїтись: «Ой дякую, любчики, дякую вам, бережи Вас Господь! Як вас звати?». Позаду вибухає, заспокоїтись не виходить, плечі дрижать, вона хреститься, починає тихо, про себе:

– «Живучий під кровом Всевишнього, під сєнью Всемогущого покоїться. Говорить Господу: пребєжищє моє, защіта моя, Бог мій, на якого я уповаю».

– «Живучий під кровом Всевишнього, під сєнью Всемогущого покоїться. Говорить Господу: пребєжищє моє, защіта моя, Бог мій, на якого я уповаю».

Вона бубнить собі під ніс псалом, і це допомагає.

– На евакуацію ви? – питаю.

– Я не знаю, куди я, – каже вона. – А куди мені? Я ще не знаю. У мене є знайомі на Борщагівці, це десь Київська область, а куди ж далі? Я ж ніколи ніде не була. В Ялті була, в дев’яностих, коли був живий чоловік, іноді в Бердянськ їздили, а так я ж ніде не була. Куди ж мені подітись? Поїду до них, в Борщагівку, на декілька днів, а там вже буду рішать. Мені б хоч десь, якийсь будиночок в селі недорого орендувати. Все таке дороге, а мені – 62 роки, пенсіонерка я.

– Ви чудово виглядаєте на свої 62.

– Ой, дякую, дякую, любчику! – радіє вона. – Якось та й буде! Я вірю, що Господь мене не покине, він вчора мені життя зберіг, я за вас молитимусь, чесно. Як вас звати? – знову питає вона, отримує відповідь, щось пише в своєму бордовому блокноті.

Ми під'їжджаємо до Краматорська, вона сує нам батончики «Рошен».

– Ні, ми не візьмем, ви що, – кажу я їй, намагаюсь запхнути ці «грьобані» батончики назад, до її натружених рук, до горла підкатує зрадницький ком, я відвертаю очі, дивлюсь в дорогу, дивлюсь в автівки, яких так багато на під'їздах до вмираючого поволі міста, намагаюсь проковтнути, у мене навіть виходить. Вмикається сирена повітряної тривоги, на яку тут ніхто не звертає уваги.

– У вас дуже гарна українська, – кажу.

– Ну так в школі ж вивчала, в мене школа українська була в селі. У нас тут всі українську добре знають.

Ми підвозимо її до автовокзалу, вона обіймає нас, дякує, хрестить і махає нам рукою. Я дивлюсь в дзеркало заднього виду, коли ми від'їджаємо своїм загруженим бусом, і ком знову повертається, в горлі першить, я роблю вигляд, що закашлявся.

Біла прозора косинка, рожевий дивний рюкзак: де вона його взяла?

Наче там, на вокзалі, я залишив свою матір, яка їде в невідомість, в нікуди, в Борщагівку, в якій вона ніколи в житті не була.

Збережи їх всіх, осиротілих, Господи, вони намагаються жити під твоїм покровом.

Сергій ГНЕЗДІЛОВ, громадський і культурний активіст, тележурналіст, учасник російсько-української війни.

P.S. Пост Сергія Гнезділова від 12 вересня:

 «Сьогодні згорів другий наш Кошмарік, наш Кошмаромобіль. Автівка, яку я дуже любив, якою вправно керував Батя, [він вже півроку як на пенсії], а ми з Худим і Кравой стріляли. Або «насипали».

Автівка, яку ви бачили в багатьох новинних сюжетах.

Ми врятували майже весь автопарк сьогодні.

Але не врятували, не встигли забрать ці дві легенди.

Не завдяки, а всупереч всьому. Всі цілі.

Але Кошмаромобіль – назавжди легенда.

Продовжуємо збирати на евакуаційні роботизовані наземні комплекси для нашого підрозділу, збір – у коментарях».

Зараз також читають: Ексочільник ТЦК за 44 мільйони гривень вийшов на свободу.