Живе у мені внутрішній запасливий хом’як… Історія на вечір

– Та йди ти, – бурчу я, – навіщо мені три банки? Я й одну не візьму. У мене список є, а в списку квасолі нема.

– Та візьми, – не вгаває хом’як, – і макаронів ще одну пачку прихопи. Багато – не мало.

А як я його слухаюсь – то весь список коту під хвіст: на касі гаманець виверну, у рюкзак нічого не влазить, удома розбираю – квасоля, макарони, якась ще купа непотрібного мені, а вечерю приготувати – ні з чого. Хіба що знову суп.

Хом’як верещить, тягне з пакета діряві штани й зіпсовану після прання майку, клянеться, що реанімує ненависну сукню: «А ми мережива бавовняного купимо, тут обшиємо, а тут у швах розпустимо…». – Та розпустиш ти, ага! Мереживо дорожче за всю ту ганчірку! «Прибери лапи, – кажу, – викину, значить викину!».

Хом’як не здається: «А якщо ось цю помаду змішати з тією, буде щось новеньке». Я ще не малювала натюрморти на обличчі, правда. В результаті – віддаю обидві помади подрузі, бо мені вони від початку не пасували. Але ж хом’як змусив купити – бо акція!

Як це: «йди ти разом зі своїм варенням»? Та хоч одну баночку, ну – дві!

Восени в хом’яка свято й загострення: «Більше баночок! Заморозь овочі! Насуши яблук! Консервації!».

– Як це в нас немає варення? Як це: «йди ти разом зі своїм варенням»? Та хоч одну баночку, ну – дві! – скиглить він, зазираючи мені в очі.

І ось я вже стою над плитою, намагаюся віддерти ложкою сироп, який намертво пригорів, і добираю таких слів, що аж кіт з хати тікає.

– Помідори! В’ялені помідори! – верещить хом’як, підскакуючи. — Ну і що, що їх уже вистачить на маленьке, але італійське село. Зима ж довга, ще пару баночок не завадить!

А полиці вже гнуться, холодильник повний, у морозилці десь між пакетами й контейнерами загубилось ще літнє морозиво – тепер, мабуть, до весни. Витерла клякси, вимила сушарку, налила чаю, сіла відпочити, нарешті…

– Заправка. Заправка для борщу, – шепоче хом’як просто у вухо. – Жодної ж баночки не зробили. Все, голод. Вставай! Ріж буряк, шукай ще банки!