Нижче за мертвих

Через дірку, яка служить чимось на зразок вентиляції, доходить трупний запах росіян, тих, яких спалили напередодні. Спалили в прямому сенсі. Після вибуху, вони корчились та горіли і чорний дим від їхніх тіл снував навколо. «Фос» виліз і просто добив їх короткими автоматними чергами. Цей запах досі відчутний. До нього звикаєш. Перебиваєш цигарковим димом. Запиваєш водою.

«Фос» на позиції 87 днів. Жартує: «Добуду сто днів запросто». І сміється. Він – веселий. Позитивний. Простий. У нього сотні історій.

В норі лежать російські шеврони типу: «своіх нє бросаєм», запальнички з гербами радянського союзу, форма, рюкзаки, зброя.

На цвяхах в стінах – протигази. На випадок, якщо травитимуть газом.

…

Ми живемо під землею. Ми – гноми, гобіти. Ми – піхота.

Випростати ноги – щастя.

Щоб жити, треба копати. Копаємо. Багато. Глибоко. Ще глибше. Ще. І ще.

Це «ще» повторюється з кожним помахом саперської лопати.

Земля – всюди.

У вухах, в носі, в легенях.

Вдихаєш її.

Видихаєш.

…

У норах лазять три маленькі чорні котики.

Вони лазять по зброї, по набоях, по бронежилетах. Одне скрутилось і спить у касці. На неї червоним світить ліхтарик.

Наталя, Вухо і Йобнута.

Остання має дуже складний характер, власне за нього і отримала позивний.

На війні в котів немає імен – лише позивні. Посвідчення УБД їм ще не видавали.

Їхня мама розлетілась на шматки від удару російського «еф-пі-ві».

«Фос» на позиції 87 днів. Жартує: «Добуду сто днів запросто». І сміється. Він – веселий.

Йобнута залазить на руки, коли хлопці їдять. Лізе впевнено, ніби по дереві. Занурює свої кігті у піксель нашої форми. Її струшують – вона знову лізе, з іншої сторони. І це продовжується до тих пір, поки вона таки не доб’ється свого та не гризьне.

Вперта, каже хтось.

І нагла.

Йобнута.

Бо хоче жити.

Крім цієї посадки і нори, котики нічого не бачили.

«Фос» відкриває для них банку перлової каші. Трійця чорних біжить до нього, тихенько нявкаючи.

«Дивись, – каже «Фос», – дивись».

Котикам – байдуже. Вони стрибають на голову «Русу», що розлігся в проході і спить.

«Ей, тільки не в око», – бурчить він.

Коти замовкають біля консервної банки. Задоволено, плямкають.

…

Життя в норі триває.

Час повзе повільно.

До землі звикаєш швидко.

Роздивляєшся сліди зрізів від саперської лопатки, ніби прадавні наскельні малюнки.

Ось так копали наші попередники.

Ось тут зупинялися і викорчовували коріння.

Ось там засипало, коли влетів КАБ.

Ми тут і ми живі.

«Колумбієць» диктує в перекладач: «Бог хоче, щоб з нами нічого не трапилося».

Сі.

Бог нам допомагає.

Сі.

Хтось наспівує:

«Питання є?

Питань – нема.

Набої є?

Набої – є.

А підар є?

Його нема.

Підар лежить.

Підар гниє.

Питання є?

Питань – нема».

Ритм пісні ламається.

Це більше схоже на мантру.

Життя в норі триває.

Звивається втомою.

Лягає спати.

Сиплеться землею.

27.11.2025.

Валерій ПУЗІК, письменник, військовий.