«Вареники були пухкі і ніжні, мов хмаринки, але Василь смакував у них щось інше – Наталчину усмішку…»
«На приворотні вареники до Наталки і Василя». Історія на вечір
Дорога між Києвом і Харковом тягнулася крізь зимовий степ, мов срібляста стрічка, що губиться на обріях, де вітер шепотів власні думки. Машина з військовими зупинилася біля придорожнього кафе «Наталка», яке стояло серед вечірнього поля, наче тепла лампа у темній кімнаті світу
Раптом у приміщенні стало на один світанок більше…
Запах диму, тіста й надії стояв над порогом – такий густий, що ним можна було зігріти руки.
«Щось швиденько маєте?» – запитав Василь, намагаючись не видати, що живіт давно вже оркестрить марш голоду.
«Вареники», – сказала жінка на касі з такою впевненістю, ніби рекламувала не страву, а національну ідею.
«Від Наталки?» – примружився Василь, іскрою гумору підморгуючи долі. «Та вони в неї приворотні, хлопче», – всміхнулася касирка й покликала кухарку, так ніби викликала фею з кулінарного лісу.
І Наталка з’явилася – з легким рум’янцем, із білим пилом борошна на пальцях, із поглядом, у якому світилося щось просте і чесне, мов ранкове небо. Василь на секунду забув навіть, що стоїть. Йому здалося, що серце перевірило зв’язок – і раптом знайшло стабільний сигнал.
Вареники були пухкі і ніжні, мов хмаринки, але Василь смакував у них щось інше – Наталчину усмішку, що час від часу виглядала з-за дверей кухні.
Побратими жартували, просячи ще по одній порції і докладаючи сметанки… А Василь уже ловив кожен Наталчин крок, ніби то був метроном його власних думок.
Коли вони вже виходили, він уперто зволікав, копирсаючись у рукавицях, наче шукав причину затриматися хоча б на одну зайву хвилину.
«Наталю… а можна ваш номер?» – попросив він майже пошепки, як кажуть щось важливе і страшно втратити відповідь.
Вона усміхнулася – щиро, світло, ніби раптом у приміщенні стало на один світанок більше – і простягла серветку з цифрами.
…Удома він чекав тиждень відпустки, як школяр чекає останнього дзвінка, – з нетерпінням, від якого аж дрімало небо над хатами.
Їхні розмови вечорами були тихими острівцями серед бурі – про дрібниці, про життя, про те, що ніхто не вимовляв прямо, але обоє відчували.
Почуття росли повільно, але вперто, як трава, що пробивається крізь бетон, – ніщо не може завадити тому, що хоче жити.
І кожного разу, повертаючись із позицій, він кликав її першим своїм думанням, як тільки бачив небо без диму.
Почуття росли повільно, але вперто, як трава, що пробивається крізь бетон, – ніщо не може завадити тому, що хоче жити.
Та війна завжди ходила поруч – тінню, яка нагадувала, що щастя часом доводиться тримати двома руками, аби вітер не видув.
Того дня, коли він збирався подзвонити, підрозділ вирушав на перевірку місцевості, і Василь ішов уважно, та все ж інколи доля натискає кнопки сама. Раптова хвиля звуку порушила тишу – коротко, різко, без деталей, лише з відчуттям, що земля на мить зникла під ногами. І перед тим, як свідомість затьмарилася, його думка чітко, як промінь у тумані, вихопила одне обличчя – Наталку, її усмішку, її добрі очі, які він так хотів побачити знову…
Любов – не борг, а поклик
Телефон мовчав уперто, наче зимовий ліс, у якому зав’южило всі стежки, і Наталка слухала один і той самий холодний голос оператора: «Ваш абонент поза зоною досяжності», що било по серцю, як крижана хвиля.
Дні тяглися сірими стрічками, і кожен ранок починався з нової спроби набрати його номер, ніби вона намагалася вивести світло з темряви силою одного дзвінка. Їй здавалося, що навіть вареники, ті самі приворотні, лежать у тарілці бляклішими, бо не бачили Василевого усміху.
Коли нарешті надійшов дзвінок із незнайомого номера, серце Наталки впало й піднялося водночас, мов горобчик, що налякався власної тіні. Голос медика був лагідним, обережним, як свічка в темряві, і кожне слово піднімало перед Наталкою хвилю тривоги й надії разом.
«Він прийшов до тями… І перше, що сказав: «Наталку… наберіть Наталку», і продиктував ваш номер», – промовив медик, і світ знову заграв кольорами.
Подруги кинулися з порадами, мов синички на зерно, але кожне їхнє слово лише сильніше запалювало в Наталці тихе вперте полум’я.
«Дівчино, схаменися, йому важко, він після поранення, ти нічого не зобов’язана», – казали вони, але Наталка вже давно знала, що любов – не борг, а поклик. І вона рушила в далеку лікарню за понад дві сотні кілометрів, так, ніби йшла не дорогою, а власним серцем, що вело її вперед попри всі страхи.
…Василь лежав у кімнаті, де пахло ліками й хвоєю з маленької гілочки, що хтось причепив на Різдво, і його погляд, трохи втомлений, але живий, освітився, коли він побачив її на порозі.
«Навіщо ти прийшла?.. Я ж тепер… інший», – прошепотів він, і в кожному слові було більше болю душі, ніж тіла. Але Наталка лише сіла поруч, узяла його долоню, як беруть тендітну крижинку, щоб зігріти теплом серця.
«Я прийшла, бо… ти важливий для мене так, як небо для ранкового сонця», – сказала вона, і ці слова впали на нього тихо, як сніжинка, що змінює цілий настрій зими.
Він хотів протестувати, відвернутися, бо важко приймати любов, коли здається, що ти став тінню самого себе, але її присутність ламала ці сумні стіни.
І тоді сталося те, що інші назвали б безумством, а вона – правдою серця: Наталка несподівано опустилася на коліно біля ліжка.
«Василю… давай одружимося», – сказала вона, ніби промовила заклинання, що повертає людину до життя. Він заплющив очі, й по щоці скотилася сльоза – не від болю, а від того, що не вірив, що може бути комусь потрібним отак, цілком, по-справжньому.
«Що ми будемо робити, Наталю?.. Ти ж бачиш, який я», – зірвався він, а вона лише взяла його руку двома своїми, обережно й тепло.
«Ми будемо готувати приворотні вареники Наталки і Василя», – усміхнулася вона, і в цих словах було майбутнє, якого він ще боявся, але яке вже народжувалося просто між ними.
І Василь вперше за довгий час відчув, що життя, хоч би як воно не змінювало людину, все одно здатне приносити тепло – особливо, коли хтось тримає тебе за руку.
Зореслав СТОЖАР.
