Неймовірну любов волинянці Марії та литовцю Лукасу подарувала… війна

Наречені – інструктор-медикиня Марія Пасевич із села Седлище, що на Любешівщині, та Лукас Мікельоніс – із литовського курортного міста Друскінінкай, який вирішив допомагати Україні в боротьбі проти російських окупантів, – прийшли на реєстрацію шлюбу у військовій формі. А ознакою незабутньої урочистої події, яка відбувалася в Луцькому рацсі, були квіти та їхня безмежна радість, яку з подружжям розділили побратими, друзі. Це було у вересні 2022-го. Сьогодні в них росте дворічна донька Луна. Ця історія – про кохання молодих людей, про прожите й пережите. Коли Лукас був на передовій, траплялося, довго не виходив на зв’язок, й тоді дружину охоплював відчай.

«росія ніколи в нас у пошані не була»

Про кожного з героїв нашої публікації могла б бути окрема розповідь, коли б ішлося про їхнє життя до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Але  це так – лише припущення, бо сьогодні – це вже одна історія, яка почалася у перший рік великої війни, що й звела двох молодих людей.

Марія навчалася в Луцьку – була на останньому курсі фахового коледжу технології бізнесу й права.

– Навчалася й працювала офіціанткою в одному з пабів, – пригадує вона той час. – Тобто війна застала мене в Луцьку. Першого ж дня поїхала в своє Седлище, забравши з собою й подругу-рівненчанку, з якою ми жили разом на орендованій квартирі. Але вдома побула, напевно, тиждень й повернулася назад. Хоч ясно, що мама не хотіла відпускати, хвилювалася за мене: мовляв, куди ти їдеш?..

Судячи з того, як розвивалися подальші події, вісімнадцятилітня дівчина жила з думкою, що не зможе стояти осторонь, коли в Україні війна. Зовсім скоро Марія була вже в територіальній обороні – в підрозділі медиків, які стали її першими вчителями. Зовсім скоро пройшла курси тактичної медицини в рівненській громадській організації «Білі береги», де навчають військових та цивільних навичок домедичної допомоги, й сама стала інструктором. А потім були ще курси в іноземній організації, з якою в Україну, зокрема на Волинь, приїхав майбутній чоловік Марії. Там, крім курсу медицини, пройшла й курс тактики зі зброєю – те, що вимагає війна.

Це був травень 2022-го, коли, власне, й перетнулися життєві шляхи наших героїв. Але  найперше розпитую, звичайно, про те, як Лукас Мікельоніс  із литовського курортного міста Друскінінкай вирішив допомагати Україні в боротьбі проти російських окупантів. 

– Вчився, працював, служив у литовській поліції, – говорить чоловік (до речі, Лукас старається розмовляти українською, хоч і просить вибачення, що вона в нього «ще погана». – Авт.). –  Після повномасштабного вторгнення в Україну минув десь місяць. Ми в інтернеті бачили, що робиться під Києвом –  у тій же Бучі. Оскільки я – поліцейський і мав навички бойової підготовки, то подумав, що, може, зміг би чимось допомогти Україні. росія ніколи в нас у пошані не була. Я був ще маленьким, але пам’ятаю, що наші люди боролися за свою свободу, за волю, яку втратили в 1940 році, коли Литва була приєднана до СРСР.  Тож невипадково, коли почалося вторгнення в Україну, знайшлися добровольці, готові долучитися до її захисників.

Лукас Мікельоніс пригадує, що 27 лютого був заклик Президента України Володимира Зеленського про створення Інтернаціонального легіону територіальної оборони України. Він пробував подавати документи на зарахування до його складу, але  зрозумів, що доведеться довго чекати на їх розгляд. І тоді чоловік, не бажаючи втрачати час, ще з кількома литовцями-добровольцями вирушили в Україну, доєднавшись до волонтерів. Так і потрапив на Волинь. У підрозділі, де служив, крім литовців, були фіни, ірландці, американці...

– Ми навчали необхідних навичок і цивільних, і військових, працівників рятувальної служби, – розповідає Лукас. – Але оскільки розуміли, що не зможемо бути тут завжди, то готували й місцевих інструкторів, які перебрали б на себе нашу роботу. Сталося так, що невдовзі хтось із наших повернувся додому, інші пішли на фронт. Я ще трохи побув на Волині й вирішив, що теж  треба бути безпосередньо на війні – в зоні бойових дій. Відчув, що тут моя місія завершена. Я і п’ять фінів підписали контракт із Київською теробороною, батальйоном морської піхоти.

«На реєстрацію шлюбу ми прийшли у військовій формі»

А ось між тим, як Лукас прибув до Луцька і як вирішив їхати на передову, було те, про що сьогодні подружжя Марії й Лукаса Мікельонісів згадує із розчуленням. Вони розповідали, як він ще мало розмовляв українською, а вона ж не дуже добре знає англійську, тож зверталися за допомогою до перекладача на мобілці. Але, як би не було, їм завжди вдавалося порозумітися, навіть якщо доводилося спілкуватися буквально на пальцях.

– І ще один литовець до мене залицявся, й американець, – розповідає Марія. – Кавалерів вистачало, але я зразу вподобала Лукаса.

– Скажу, – додає Лукас, – що чоловіків було багато, а жінок – не дуже. І всі, ясно, звернули на них увагу: «Такі гарні!».

Але з-поміж усіх він обрав Марію. Хоч, до речі, бачив її не в якихось гарних сукнях – дівчина ходила в німецькій військовій формі («Яку знайшли на складі, що підходила мені за розміром, ту й видали. На початку війни нас не могли забезпечити повністю одягом»). Але то вже доля. Коли йде війна, то все цінується по-особливому. Вдень вони працювали, а ввечері, як пригадують, насолоджувалися життям – гуляли вулицям міста, пили каву. Лукас не забував, правда, що треба встигнути до комендантської години завезти Марію додому – на квартиру, де вона жила.

– І тоді я йому сказала: «Хочу дитинку. Хочу, щоб була пам’ять про тебе, якщо, не дай Бог, із тобою станеться найстрашніше». 

– Одного дня Лукас запросив мене на каву, – Марія пригадує один із їхніх вечорів. – Я запропонувала піти до Луцького замку. Ми ходили валами, і ось я спотикаюся, падаю, кочуся з узвишшя, кава вихлюпується на мене із стаканчика, який тримала в руці. А Лукас стоїть, дивиться на мій кульбіт і говорить: «Ну все – якщо ти впала переді мною, то тепер будеш моя». Так і вийшло. З того часу ми вже разом їздили у відрядження. І все у нас було дуже швидко – в травні зустрілися, в серпні Лукас запропонував стати його дружиною, а 29 вересня в нас була офіційна реєстрація шлюбу.

Хоч, правда, в авральному порядку треба було продовжити документи Лукаса на перебування в Україні, бо вони були вже прострочені. Згадуючи це, Марія  й сьогодні дивується, як їй (вісімнадцятирічній!) все це вдалося зробити.

– Виручали мама, інтернет. Про конкретну дату реєстрації, – каже Марія, – ми дізналися буквально напередодні. Тож увечері писали повідомлення колегам, побратимам: «Хто може – прийдіть. Раді вас бачити». На реєстрацію шлюбу ми прийшли у військовій формі, купивши букетик квітів. Побратимів, які зустрічали нас у рацсі, було багато.

І ще такий пам’ятний момент. Тепер уже друг сім’ї Мікельонісів – ірландець Падді, який колись служив у французькому легіоні, мав білі рукавички, які  свого часу одягав на офіційні церемонії. Ото в цих рукавичках він подавав нареченим обручки.

 – Без пишності все було, в колі друзів, побратимів – тих, із ким ніби недавно познайомилися, але всі вони стали для нас, як брати, – каже Марія. – Це був наш із Лукасом день! Але ми пообіцяли, що колись, як закінчиться війна, обов’язково зіграємо весілля для всієї нашої великої родини, яка, звичайно, вже знала майбутнього зятя – ми з Лукасом не раз їздили до моїх батьків у Седлище, долучалися до роботи, якої в селі завжди вистачає.

«Були моменти, коли залишалася одна надія – на Бога»

Перш Лукас Мікельоніс був на Сході України в складі батальйону морської піхоти. Саме в цьому підрозділі в 2022 році він воював на Бахмутському та Лиманському напрямках. Але, за його словами, обставини склалися так, що в 2023-му іноземці – литовці, естонці, фіни – вирішили перейти в Інтернаціональний легіон оборони України (цей легіон, до речі, в кінці минулого року, згідно з директивою Міноборони, реорганізували та інтегрували у ЗСУ). Лукас був у бойовому підрозділі, пройшов крізь пекло війни.

– Скажу, – зізнається він, – що іноземців посилали туди, куди не йшли українці. Як би парадоксально це не звучало, але це так. Не обходилося без втрат. Чи був страх? Звичайно, і це – природньо. Адже були такі моменти, коли дивом виходили з поля бою живими, коли залишалась одна надія – на Бога. Ми, по суті, охороняли так звану «дорогу життя» на Бахмут (створено документальний фільм «Бахмут. Дорога життя», в якому розповідається про місто-фортецю – найгарячішу точку фронту в березні 2023 року. – Авт.). Є хлопці, які воювали в тому пеклі значно більше, ніж я. Але ж знаєте, що і перший бій стає для декого останнім. Уявіть, що буквально за лічені секунди снаряд падає там, де ти тільки що йшов.

Напевно, Лукасу ще довго снилися ті окопи – зимою засипані снігом, а навесні – залиті водою. А ще те, як рятували 300-х: навіть якщо здавалося, що боєць уже помирає, його старалися витягнути в безпечне місце, передати медикам. 

У телефонних розмовах Лукас мало що розповідав про війну. А ось коли в січні 2023 року приїжджав у короткотермінову відпустку, то були миті одкровення, й Марія почула від чоловіка про пережите ним, про те, як боляче втрачати побратимів. У зв’язку з цим жінка пригадує:

 – І тоді я йому сказала: «Хочу дитинку. Хочу, щоб була пам’ять про тебе, якщо, не дай Бог, із тобою станеться найстрашніше». Наша донька, ота «частинка чоловіка», яку я так хотіла мати, народилася його копією. А потім, коли Лукас знову був на передовій, мені довелося пережити відчай. Одного разу я почула від нього, що майже всі хлопці з підрозділу загинули. Наступного дня вранці пишу йому, а він не відгукується. Те саме – й через день. Страшна думка не покидала: «Не виходить на зв’язок, бо загинув». Здавалося, що зроблю щось із собою. Хоч і казала, що дитина буде, як другий він, його частинка. Але зрозуміла, що  одне другого не замінить. І коли з часом Лукас вийшов на зв’язок («Мовчав, бо їздив на позицію за пацанами»), то я попросила його повертатися додому.

На початку літа 2023-го так і сталося. В останні місяці вагітності дружини вони були разом. І на пологах чоловік був присутній. Донька з’явилася на світ 10 жовтня. А через півтора – два місяці Лукас повернувся до військової справи: на посаді інструктора він служить на Рівненському полігоні.

  – Лукасу потрібна була моральна перерва після передової, – каже Марія.– Тиждень він не говорив нічого, крім: «Добрий ранок!». Навіть пив. Я розуміла, що йому тяжко. І мені було непросто бачити такий його стан. Але потім, коли почали ліжечко для Луни складати, одяг купувати, якось «відійшов».

«Лукас – учасник бойових дій, але пільгового кредиту на житло не може взяти, бо він – іноземець»

Ми спілкувалися з подружжям Мікельонісів у квартирі, яку вони орендують (пощастило, що Лукас приїхав на вихідний додому, що нечасто буває). Молода сім’я, звичайно, хотіла б придбати своє житло, але, як висловилася Марія, опинилася в замкнутому колі.

 – Ми відразу після одруження думали з Лукасом про це. Тим більше – коли народилася донька, – каже жінка. – Надія з’явилася, коли дізналися про сімейну іпотеку «єОселя», яка надається, зокрема військовим, під три відсотки річних. Чоловік має статус учасника бойових дій, він і далі служить в ЗСУ. Але, на жаль, ми не можемо отримати такий кредит, бо Лукас – іноземець. До речі, в умовах програми зазначено, що іпотекою можуть скористатися військовослужбовці або члени їхніх сімей. Але, знову ж таки, я не можу взяти цей кредит, бо чоловік – іноземець.  Нашу сім’ю, по суті, дискримінують через те, що Лукас – не громадянин України.

За словами Марії, зі своєю проблемою вона зверталася не лише до влади Луцька, області, а й у Офіс Президента, Міністерство оборони, але питання так і не вирішене.

 – Я просила дати роз’яснення з приводу того, як таким сім’ям, як наша, брати участь у пільговій програмі «єОселя» (певно, треба внести зміни в цю програму). Але пересвідчилася, що всі перекидають мої листи від одного – до іншого. Коли почалася війна, наш Президент закликав іноземців долучитися до захисту України. Було створено окремий легіон. А для того, як допомогти їхнім сім’ям у вирішенні, як у нас, житлової проблеми, нічого не зроблено. Ми не маємо таких коштів, щоб купити квартиру без іпотеки. Тим часом за орендовану платимо 14 тисяч (плюс комуналка), що непросто, бо заробіток Лукаса – 25 тисяч.

Зважаючи на ситуацію, в якій опинилася сім’я військовослужбовця, торік восени в Луцькій міській раді  Марії сказали, що «будемо говорити напряму із забудовником, щоб він вам допоміг придбати житло в розстрочку, або визначив якусь знижку вартості квартири. Чекайте – вам зателефонують після 12 жовтня».

 – Я так всерйоз це запевнення сприйняла, – каже Марія, – що не відходила від телефону. На жаль, обіцяного дзвінка не було. Ми ж не хочемо житла від держави – лише просимо кредит під невисокий відсоток.

...І, мабуть же, це проблема – не лише сім’ї Лукаса й Марії Мікельонісів…

Катерина ЗУБЧУК

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ