Волинський журналіст: чому від почутого «вуха в’януть» і болить серце?

У Нововолинську тролейбуси не ходять, хоча під зведення шахти № 10 було запропоновано будівництво й тролейбусної лінії. Шахта є, але тролейбусної лінії нема, вона канула у небуття, як і та країна, коли розпочали будову копальні. Тож пішли іншим творчим шляхом і запропонували рубрику «Йшов тротуаром і почув…».

Отож, у післяобідню пору я йшов тротуаром і почув, що, як казали мої дід з бабою, аж «вуха пов’янули». Мене обігнав гурт старшокласників і старшокласниць і з їхніх уст линула лайка, слова якої починалися з останніх літер української абетки.

У нашому місті, як і по всій країні, можна побачити знайому картину: на зупинці, у дворі, біля школи – гурт дітей чи підлітків, і між їхнім сміхом та жартами раптом прорізається грубе слово. Часом – одне, інколи – така риторика, де ненормативна лексика стає не елементом, а основою мовлення. І це стосується не лише «важких» підлітків, як люблять узагальнювати дорослі. Лаються не всі, але: і відмінники, і «хорошисти», і ті, кого називають слабкими учнями. Мат проник у розмови тих, хто читає книжки й ходить на олімпіади, так само як у розмови тих, хто воліє проводити час у дворі. Звідки це йде, ким підживлюється, і – головне, що з цим робити?

Мова молоді завжди була дзеркалом часу. Колись у наших дворах теж лунали «міцні» слова – але це були швидше винятки, емоційні фугаси, які запускалися, коли у когось «зірвало різьбу».

Колись у наших дворах теж лунали «міцні» слова – але це були швидше винятки, емоційні фугаси, які запускалися, коли у когось «зірвало різьбу».

Сьогодні ж лайка стала майже буденним розділовим знаком. Пояснень – кілька. Їх коротко, але дохідливо сформувала начальник відділу молоді і спорту Нововолинської міської ради Анна Жуковська:

– Шалений вплив на вживання молоддю лайливих слів мають цифрові платформи, сайти, ТікТок і Ютуб. Не зрозуміло, куди дивляться їх адміністратори? Педагоги однозначно з тим борються, але ж телефона не відбереш в учня, бо наступає майнова відповідальність. Повинен у цьому відчуватися твердий батьківський вплив – аж до обмежень користування айфонами і блокування окремих каналів. Найефективніше – коли батько чи мати не дозволяють собі в присутності дитини того, що не хочуть чути від неї. Тут повинні категорично діяти разом і педагоги, і батьки.

Науковці на сьогодні вже дослідили цей огидний, в принципі, для кожної нації, сегмент і встановили, де він береться. Насамперд – це цифрова культура: TikTok, YouTube, стріми, меми, серіали – мова онлайн-простору давно перейшла межу, де лайка була «незручною». Вона стала нормою, елементом гумору, способом виділитись. Дитина, як відомо, спочатку повторює, а вже потім формує. Соціальне середовище: діти не хочуть здаватися «білими воронами», особливо в колективі. Мат стає шифром «свій серед своїх», маркером дорослості, іноді – способом самозахисту. Нервова епоха: війна, нестабільність, перевтома. Наша реальність сьогодні наповнена нервами й страхом, який діти не завжди можуть осмислити словами. А лайка – найкоротший шлях вивантажити емоцію, навіть якщо вона не названа точно. Брак мовних прикладів: не секрет, що дорослі самі часто не стримуються на дорогах, у чергах, у побуті. Діти копіюють нас, і в цьому немає нічого дивного. Хто сіє лайку, той і пожне її у відповідь.

Нецензурщина притуплює відчуття краси і точності рідної мови, руйнує здатність домовлятися словами. І, зрештою, ламає межу поваги. Діти, які звикають до грубої мови, частіше використовують агресію – словесну, а далі й фізичну. І це вже не питання моралі – це питання культури співжиття в суспільстві, яке воює за своє майбутнє.

Науковці, психологи сьогодні пропонують методи, які допомагають, працюють у таких ситуаціях. Вони не нові, прості. Спробуйте: вділіть дитині чи вже підлітку кілька виховних хвилин. Якщо дитина має багатий запас слів, вона рідше використовує лайку, бо має альтернативи. Читання, розмова, театр, дебати – звучить класично, але працює. Діти поводяться гірше там, де їх намагаються «зламати». Де з ними говорять – там вони чують. Розмова про те, що слова – це сила, що лайка не робить підлітка «дорослим», а навпаки – дрібнішим, забирає повагу. Що мова – частина нашої незалежності так само, як кордон чи армія. Бо покоління, яке вміє називати речі своїми іменами, яке здатне сперечатися аргументами, а не лайкою – це покоління, що здатне будувати, творити і перемагати. А це – саме те, чого ми сьогодні потребуємо найбільше.

Ігор ЛІСОВИЙ, спеціальний кореспондент газети «Волинь», редактор нововолинської газети «Наше місто».

Читайте також: Волинська журналістка: «Дізнавшись, що ми з України, кенієць у центрі Мілана закричав: «путін – х@йло!».