«Чекаємо того дня, коли прочитаємо у «Волині» що, нарешті, настав мир»

«Цікаво ж знати, що в своїй області робиться»

Перед поїздкою у Камінь-Каширський набрала номер мобілки Івана Смаля, який був фактично володарем грошового виграшу (у квитанції – його прізвище), щоб домовитися про зустріч, але почула жіночий голос. Тож найперше познайомилася з дружиною Івана Антоновича – Ольгою Іванівною.

 – Чоловік порається на подвір’ї – телефона з собою не носить. А я зайшла якраз у хату й почула дзвінок, – сказала вона, а дізнавшись, хто і з якого приводу шукає Івана Антоновича, сказала: – Ми вже з газети знаємо, що маємо виграш від редакції. І це – вперше за багато літ, впродовж яких виписуємо «Волинь», тож приємно.

Після цих слів, отого нероздільного «ми», стало зрозуміло, що матиму нагоду побачитися й поспілкуватися з подружжям, яке є шанувальниками нашої газети. Так і було. Подякувавши за такий бонус, Іван Антонович розповів, що читає «Волинь» ще з того часу, як це була ще «Радянська Волинь». Правда, зізнається, що літ п’ять чи шість тому вирішили перейти на львівський «Експрес»:

– Та через рік вернулися до «Волині», яку любив і люблю читати – цікаво ж знати, що в своїй області робиться.

– Бо коли не передплачували її той рік, – додає Ольга Іванівна, – то я знала, що як тільки чоловік піде в центр міста, на базар, то обов’язково вернеться додому з «Волинню», – купував її при кожній нагоді.

За словами наших шанувальників,  їм цікаво почитати життєві історії, які в нинішній час розповідають про долі людей у час війни, про той біль, який  переживають матері, котрі хоронять своїх синів, дружини, котрі втратили  чоловіків, сини й доньки, яким судилося рости без батьків.

 – У нас то ще спокійно – а що робиться в Києві?! Для мене – то особливі переживання, бо там живе наша старша дочка Наталія (вона вчилася в педагогічному інституті імені Драгоманова – там заміж вийшла й так уже доля склалася, що залишилися в столиці, працює завучем в одній із шкіл). Як чуєш, що в Києві прильоти, то душа болить. І сьогодні, ще в п’ятій ранку телефонувала дочці: «Як ніч пройшла?». Легше, коли чую, що спокійніше ніч пройшла, що можна було поспати, а скільки не спали – в коридорі сиділи, а то ж вранці треба йти на роботу.

Тож не випадково відповідь подружжя Смалів на одне із запитань з приводу того, що б вони хотіли прочитати на сторінках нашої газети, була, як мовиться, одноголосною: «Чекаємо того дня, коли прочитаємо у «Волині» що, нарешті, настав мир».

«Через те, що ми вирішили повінчалися, нам не дісталися золоті обручки»

Спілкуючись із подружжям Смалів, можна було, по суті, скласти своєрідний портрет шанувальників газети «Волинь». І якщо перераховувати головні його «штрихи»-якості, то це, насамперед, люди – небайдужі, добрі, котрі живуть, як мовиться, не хлібом єдиним, – це ж із невеликої пенсії треба примудритися виділити гроші й на духовну поживу. Це люди – переважно старші за віком. Уже звично (й закономірно в наш час), що молодь зараз віддає перевагу інтернетним новинам (комусь достатньо заголовок, підзаголовок прочитати в стрічці на якомусь сайті, щоб бути в курсі подій). А от наші шанувальники – нерозлучні з паперовою газетою. Власне, їхнє життя, то не одна епоха – є що згадати й розповісти. І даремно на початку нашої розмови Ольга Іванівна сказала: «А що ж ми вам розкажемо?». Вона й сама, мабуть, забула про цей даремний сумнів, коли, відповідаючи на мої питання, разом із чоловіком згадала про роки минулі – про те, як вони побралися, доньок двох виростили, тепер трьома онуками тішаться…

Коли не передплачували її той рік, то я знала, що як тільки чоловік піде в центр міста, на базар, то обов’язково вернеться додому з «Волинню».

Виявляється, родом обоє – із села Піщане. Там жили й після одруження. Іван Антонович працював водієм у Великообзирському лісництві, Ольга Іванівна – в місцевому колгоспі. Там і доньки їхні народилися. А в Камені хату купили й, добудувавши її, перебралися сюди в 1989 році («тоді багато хто в райцентр із села втікав, бо там і роботи не було»). Іван Антонович у Камінь-Каширському лісгоспі працював – так само шоферував, а дружина – в радгоспі села Підцир’я. Дочок вивчили. Старша, Наталія, як вже згадувалося, – педагог за освітою, живе в Києві. А от молодша, Алла, – за фахом вона медсестра, трудиться в Камінь-Каширській лікарні. Її сім’я, живе в батьківському домі. Тут і народилися троє онуків подружжя Смалів. Такою скоромовкою можна передати сімейний шлях Ольги Іванівни та Івана Антоновича. Але ж за цим – так багато моментів, з яких і складається життя! Тож прошу пригадати хоч деякі, що чимось особливо пам’ятні. І найперший спогад подружжя – про весілля.

 – Вінчалися ми в Сошичному, – каже Ольга Іванівна, – бо в Піщаному церкви не було, а в сусідніх Верхах храм на той час був закритий.

 – І з вінчанням тоді було непросто, – додає Іван Антонович. – Нас притискали за це. Тоді можна було тільки за довідкою сільської ради придбати золоті обручки. Нам такої довідки не дали, бо ми вирішили брати церковний шлюб.

 – Я й плакала, бо так хотілося мати золоті обручки, але що зробиш… Повінчалися ми з простими колечками, – додає Ольга Іванівна.

Не обійшлося без пригоди, коли народилася старша донька, Наталія, – тоді хрещення було під забороною.

 – Одного дня, – згадує Іван Антонович, – я сказав лісничому, що повезу дитину хрестити в Сошичне. Він застеріг: «Вези – тільки, щоб ніхто не бачив, бо матимеш проблеми». І от вертаємося ми вже додому через ліс. Зупинилися перекусити, і, як на те, єгер  із нашого лісгоспу якраз  проходив неподалік – гриби збирав, тож побачив мене. Видно, він і передав цей «компромат» на мене в лісництво. На другий день лісничий кличе до себе. «Де ти був?», – питає. Я кажу йому, що людей по гриби возив. «Неправда – з такими малими дітьми по гриби не їздять», –  говорить він. Якось, правда, обійшлося тою одною розмовою. А молодшу, Аллу, ми хрестили у Верхах – церква там вже відкрилася…

А ось, що треба, аби шлюб зберігся, щоб у любові та взаємоповазі  йти до золотого ювілею? На це питання Ольга Іванівна сказала:

  – Треба, щоб один був меншим – умів пробачати, поступатися, не тримати образи в серці, коли навіть і посварилися, – без цього не буває.

 Не можу не спитати:

 – І хто у вас той «менший»?

 – А почергово, – говорить Іван Антонович, сміючись.

 От такий секрет щасливого шлюбу від подружжя Ольги Іванівни та Івана Антоновича Смалів.

Вони ж визначили і наступного переможця редакційної акції серед передплатників «Волині», назвавши число 179. Тож 1000 гривень одержить  Михайло Денисюк  із села Велика Глуша, що на Любешівщині, конверт якого був пронумерований цими цифрами. Вітаємо Михайла Корниловича!

P.S. Серед переможців може бути і ваше прізвище: для цього треба передплатити «Волинь» хоча б на місяць (64 гривні + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська, 2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обов’язково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця!

Хто не грає – той і не виграє! Перемоги вам! І нашій Україні!

Катерина ЗУБЧУК