Волинянина-ветерана АТО, залюбленого в квіти, проводжали в засвіти люди та цвітопад…

Жоржини з рук захисника розрослися дуже рясно

Квітучої пори в селі Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району хату Олександра та Любові Назаруків знайти дуже легко: навколо неї цвітом та пуп’янками дивують-милують очі десятки кущів жоржин. У тому  домашньому квітнику є ще троянди, нарциси, чорнобривці…

Свого часу Любов Миколаївна насадила їх, скільки душа бажала, а ось воістину плантацію різнокольорових аргоній Олександр Анатолійович виростив власноруч, коли повернувся з АТО. Не переповісти, звісно, жахів, які пережив, боронячи разом із сином від москалів Маріуполь, Широкине, інші поселення на Донеччині.

Та після контузії в 2017 році цей воїн захотів, «щоб квітів біля хати було ще більше». Улюбленими вибрав ті, що символізують стійкість, переможну силу життя,  впевненість та гідність, й приніс від сестри Людмили чотири жоржинові стебельця. Чоловічі руки, гартовані нелегкою працею мирними роками та важкою зброєю в час лихоліття,  вдалися ще й легкими до квітникарства, бо ті корінці розрослися дуже швидко та рясно.

З року в рік, доки Господь дарував вік, чоловік щедро та безкорисливо ділився ними з сусідами, односельчанами, друзями та знайомими з довколишніх громад, тому пора жоржинового цвітіння сотням родин нагадує відважного та доброзичливого вже світлої пам’яті Олександра Назарука – воїна, якому ще жити та жити б, якби його здоров’я не зранила війна!..

Любов стала Сашковим коханням з першого погляду

Якби 35 років тому, коли ця пара єднала свої долі на рушникові щастя, хтось сказав би молодятам, що невдовзі вони житимуть у столиці, мабуть, усміхнулись би і Любов, і її коханий чоловік. Обоє тоді почувалися господарями в рідних селах, багатіли мріями про власний дім, велику сім’ю та родину. Жінка досі переповідає найдорожчим спогадом юності своє знайомство зі статним, чорнобровим парубком із сусіднього Цегова, котрий після армійської служби влаштувався водієм на тоді діючий молокозавод і свого першого робочого дня приїхав із товаром у борочиченську колгоспну їдальню. У ній дівчина працювала кухарем. Зніяковіла тоді перед усмішкою незнайомця, а він, назвавшись, відразу зізнався поглядом, що з тої хвилини вона – його Любов!

Не послухав ні моїх вмовлянь, ні дружини, яка була саме вагітною. Пішов добровольцем…

Закохані відгуляли весілля прегарної травневої пори й взялися неабияк господарювати. Були навчені обоє змалку, що в селі хазяїном звали того, в кого в хлівах були худоба та птиця, в стодолах – пшениця, всяка пашниця, в обійсті – сад-виноград, а в хаті – гостинність та злагода. Наживаючи свої перші сімейні статки, Назаруки навіть коней купили. Словом, було біля чого та головне, як дав Господь, стало й заради кого старатися!

Первоцвітом кохання подружжя пригорнуло сина. «Я дуже хотіла назвати сина Сергієм, але бабуся чоловіка таки вмовила мене дати малюкові ім’я «Сашко», мовляв, щоби продовжити родинну традицією називати Олександрами найрідніших новонароджених. Удруге молодий батько почувався на сьомому небі від щастя, назвавши Іванною дуже бажану доньку, й обоє почувалися вже найбагатшими, подарувавши життя ще й Юркові.

«Усією сім’єю ми дуже швидко звикли до життя в столиці»

Пані Любов тепер зовсім не жалкує, що років п’ятнадцять тому вона підтримала рішення чоловіка спробувати ще й заробітчанського хліба. Тим паче, що високо­оплачувану роботу в саду він знайшов не за кордоном, а на околиці Києва. У столиці, як і в селі, невтомна хліборобська вдача та вмілі руки завжди будуть на вагу золота. Обох гнітила хіба що розлука, тож невдовзі дружина таки поїхала за чоловіком. Аби бути разом, не нехтувала торгівлею на ринку, доки знайшла роботу в одному з кафе. Обов’язки кухаря приносили очікуваний заробіток і задоволення.

– Звісно, ми дуже звикли до сільських клопотів. Було трохи моторошно продавати нажиту худобу, однак жити й працювати в Києві нам припало до душі. Діти теж були в захваті від переїзду. А додому в село ми приїжджали чи не щотижня. Тягнуло, як мовиться, до отчого дому, родини, друзів. Хату треба було глядіти, квітник, город, проте все встигали, бо все з моїм Сашком завжди звикли вирішувати та робити вдвох, – у жіночих словах бринить невимовний смуток за своїм коханим чоловіком, господарем.

На очах у сім’ї пройшла Революція Гідності. Кафе, в якому працювала Любов Миколаївна, було поруч Майдану. «Який то був жах, якщо переповідати про розправу з майданівцями, проте скільки сили духу та бажання волі горіло в погляді кожного з них, словами не розказати. Допомагали, як могли, і ми. А в 2014 році в АТО добровольцем пішов наш Юрій», – знову затерпає від материнського спомину зболена чеканням материнська душа.

Захищати Батьківщину пішли батько з сином

Після сімейного переїзду до Києва Юрій Назарук навчався в Київському фаховому коледжі архітектури, будівництва та управління, а на дозвіллі неабияк захопився боксом. Тренери віщували йому велике майбутнє, дивуючись, як упевнено та професійно початківець здобуває на ринзі перемоги, нагороди та визнання. В липні 2014 року він ще тренував групу спортсменів, а у вересні вона майже всім своїм складом вступила в ряди легендарного підрозділу Національної гвардії України – 12-ту бригаду спеціального призначення «Азов», у якій мав за честь воювати в «Залізній сотні» разом із її сотником на псевдо «Кірт».

– Не послухав ні моїх вмовлянь, ні дружини, яка була саме вагітною. Пішов добровольцем, – журилася тоді мати, а коли про свій намір стати «азовцем» за рік розказав чоловік, вона вмилася сльозами, знаючи, що перечити марно.

Зі своїх бойових постів батько з сином телефонували нечасто, та як тільки випадала можливість. Берегли неньку скупими розповідями та заспокійливим «усе добре». В пеклі АТО Юрій Олександрович воював два з половиною роки. В 2016-му році в одному з боїв отримав важку контузію Олександр Анатолійович Назарук. Обоє повернулися додому з медалями, подяками та підірваним здоров’ям. Юрій досі має проблеми зі спиною, його покійний батько довго лікувався після травми, а у вересні 2024 року в Львові переніс складну операцію по заміні серцевих клапанів.

За словами лікарів, надскладне хірургічне втручання було успішним. Родина раділа, що її старійшина почувається добре, а сам він за життєдайною міцністю та душевним спокоєм повернувся в рідне Борочиче.

«Наш із Сашком скарб – то діти та внуки»

Звісно, батьківське серце не переставало боліти за кожну родину, яку горем торкнулася війна. Розшукав рідного брата Юрія, котрий зник безвісти на фронтах війни у вересні 2024 року. Силою батьківських молитов просив Святе Небо берегти на всіх дорогах старшого сина Олександра, знаного в Києві волонтера, який у перші дні війни вивозив людей із Бучі, Ірпеня й не перестає волонтерити досі, вдавшись золотими руками в батька. Сім’я Олександра молодшого – це дружина Валерія та синочок Назар, якому нещодавно виповнився рочок. Донька Любові та Олександ­ра Назаруків Іванна живе в селі Перемиль Берестечківської громади та з чоловіком Олександром (теж військовослужбовець ЗСУ) виховують п’ятирічного сина Артема, а у Юрія Олександровича підростають три красуні – доньки від першого шлюбу одинадцятирічна Єва, семирічна Мія, і наймолодша його з дружиною Лілією квітонька – Белла, в котрої недавно був перший від народження рочок.

Пані Любов називає своїх п’ятьох онуків найбільшим багатством і не стримує сліз, коли згадує їх в обіймах люб­лячого дідуся. Разом із ним уже у засвітах їхні мрії про нові подорожі Україною, що їх дуже любили мирними днями, плани про тиху старість у рідній хаті, сокровенні бажання почуватися найщасливішими на весіллях онуків.

Не судилося. Минулої весни Олександр Назарук ще садив уздовж подвір’я барвисті тюльпани. Робив це, мабуть, із думкою про букет, який подарує своїй Любові 13 травня на 36-ту річницю їхнього агатового весілля, та 30 квітня, підкошений коронавірусом, що спричинив серцеві ускладнення аж до потреб заміни клапанів, помер в одній із столичних клінік…

Олександрові Олександровичу Назаруку було 55 років. Останньою життєвою дорогою його проводжали люди та квіти: коли господаря виносили з хати в домовині, ніби наперекір цьому горю, враз здійнявся вітер. Із дерев, жоржинових, трояндових кущів, сльозами вдячності за гідно прожите життя посипалися мільйони пелюс­ток.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

 

 

 Читайте також: «У п'ятницю проти ночі Волинь атакували ворожі дрони: пошкоджено обʼєкт критичної інфраструктури».