У ТАЙЗІ ЗНІМАЛИ КІНО ПРО ХЛІБ

Продовження. початок у номері за 20 грудня.

Фельцман взяв з кутка засмалену коцюбу, мов головешки, вигріб на припічок висохлі тільця, потім поскидав на своє розстелене рядно, зав’язав його кінці у два вузли, легко закинув за спину і під мовчазним сумним позирком жіночої гурми, широкими, мов кульгавий журавель, кроками почалапав до воза. Колесніков зостався. Та згадав, що йшов він до голови за ключем від сількому.
О, то були золоті і буремні дні! Фельцман не знав спокою, не давав його й активу. Зате й темпи колективізації, хлібоздачі та розкуркулювання круто полізли вгору. Фельцмана хвалило начальство, радило іншим переймати досвід роботи. Його груди розпирало від гордості, коли чув своє прізвище з трибуни, коли сам виголошував звідти палкі промови або проходив повз “Червону Дошку” з власним портретом.
Був навіть видрукуваний приправлений фотознімками плакат з довгою “шапкою”: “Колективізацію в селі Гостина завершено, опір куркуля зламано, план хлібозаготівлі перевиконано! Так, по-більшовицькому, по-сталінськи треба працювати усім!” Той витвір, мов ікона, висів у кабінеті Фельцмана, над його головою, під портретом усміхненого вождя. За успішну і плодотворну роботу Фельцмана представили до ордена, що додало йому неабиякого натхнення.
До тої роботи у Фельцмана виявилися незвичайні здібності. Він відав достеменно все про всіх. Гостиничани упевнилися, що слова “від мене нічого не сховаєш” він сказав недаремне. Тож його актив нарекли люди “червоною мітлою”. Озброєний, з довгими гострими залізними прутами він вимітав останній харч.
Не рятували навіть потаємні схованки їстівного у гладущиках, у печі, у комині, в хліві. На що вже була винахідлива Ольга Понеділок, але і її “розкусив” Фельцман. Ольжин чоловік, добрий господар-дбаха, десь подався за хлібом, зоставив на жінчиному догляді четверо діток. Фельцман нутром відчував, що є в Ольги припаси хліба. Розтрощили їй жорна у друзки, а вона, як донесли, десь інші роздобула. Не для музею, звісно. Буксирники знов обнишпорили всі закутки, обштрикали весь город, хлів, льох, курник, горище, комин обдивились і знову зосталися з носом. Та всевидющий Фельцман уздрів, як щоразу, коли приходила “червона мітла”, діти прудко вилітають надвір, розбігаються. Так було і на цей раз. Тут щось не те...
— Кир’ян, Левко, ану зловіть тих бісенят...
Небавом буксирники притягли до нього двох білявчиків — братика й сестричку. Фельцман відгорнув поли благеньких сірячків і засміявся.
— Нюхом чув, що тут саботаж. Скидайте торбинки! Кир’ян, давай мішок, — і він урочисто висипав туди з торбин пшеничне зерно, зважив на витягнутій руці: — Кілограм на десять тягне.
— Та змилуйтесь, останнє забираєте. На смерть прирікаєте, — заголосила Ольга, яка щемливо дивилась на те з порога. — Микито, чи серця в тебе нема? Четверо діток...
— Ну, чого розкудахталась? Утаїла від государства хліб і ще ґвалт здіймаєш? Почім зараз пуд зерна на базарі, знаєш?
— Звідки, за що мені купувати?
— Двісті рублів пуд. Буханець — 30, скибка — рубль. Десять кілограм ми знайшли, ще стільки у двох твоїх злодюжок. Це більше 300 рублів. Откровенний саботаж. А за саботаж знаєш, що полагаєця? Расстрєл...
— Тоді лучче постріляй нас...
— Ну, навіщо, живіть. Але як злостного саботажніка ми забираєм тебе в наш допр. Принесуть твої чортенята зерно, тоді відпустимо. Чули, злодюжки? — гримнув до дітей.
Ользі накинули зверху рогожаний мішок з отвором для голови і рук, почепили на спину напис: “Ворог народу. Утаіла хліб”. У руки втиснули мітлу і повели до сількому, де у підвалі була своя місцева буцегарня.
На другий день замурзані, заплакані дітлахи принесли викуп, забрали свою маму. Буксирники по-чесному розподілили зерно: половину собі, половину державі.
Діти несамохіть сприяли Фельцману у нещадній боротьбі з саботажем. Так само інтуїтивно чув Фельцман, що працьовитий, неговіркий середняк Улян Крась має чим зміцнити державу і його актив, хоча продподаток він виконав чесно. Але надійшла нова рознарядка. Буксирники гупали у двері, стукали у вікна, вимагали відчинити. Зсередини тиша, хоч ще вчора хтось запримітив господаря. Василько ж, його восьмиліток, ходив до школи, яка доживала останні дні. Додому він вертався кружною стежкою, оглядаючись. Та буксирники були хитріші. Як тільки школярик умовно пошкрябав у двері і вони розчинилися, примари вигулькнули з-за хліва.
Тут улов був щедрим. У схові, під піччю, знайшли мішок пшениці, півмішка кукурудзи, гарнець квасолі, купку буряків.
— З державою я розрахувався, — побілілими губами переконував господар. — Ось квитанція.
— Знаю. Ти чесний здавач. Та державі треба більше, плани у неї грандіозні. От вона і просить: здай, Улян, ще 60 кілограмів зерна, центнер картоплі. Половина піде їй, половина у колгосп.
— Я ще не колгоспник. Несознатєльний пока.
— Ми терпеливі, — усміхнувся Фельцман. — Почекаєм, доки сознаніє твоє проснеться. Хлопці, — звернувся він до буксирників. — Виносьте.
Ті вхопилися за мішки. Умить Улян нагнувся, вихопив з коцюбника сокиру, загородив собою хатні двері. Крейдяне обличчя взялося недоброю усмішкою, руки мертво стисли топорище.
— Ні, — твердо і виразно запевнив він. — Звідси ви мого нічого не винесете. Хіба через мій труп...
Фельцман і троє буксирників позадкували, схопилися за зброю.
— Гражданін Крась, — начальницьким тоном звернувся Фельцман. — Я, как власть, тєбя прєдупрєждаю: за угрозу її представітєлям, за саботаж отвєтіш по всєй строгості закона. Кинь оружіє...
— Ах, це ти — власть! — рвонувся вперед Улян із занесеною сокирою.
Не встиг... Упав долілиць, востаннє обійнявши кревно зароблений хліб.
Робочий день активу починався і закінчувався збором податі, агітацією іти до колгоспу. Куркулі і міцні середняки, які мали більше трьох гектарів землі, віз, молотарку, драпак чи якийсь інший реманент, вкриту бляхою хату, були в полі постійної уваги. Таких, наставляв Фельцман, треба видоїти до останньої краплини, а тоді радянська влада подбає про них, сибірські простори неозорі. Таких в Гостині, вважай, чи не третина. Небавом хліви, як і хати, спорожніли, в рахунок податку і позики вже виміталися кожухи, полотно, вишиті рушники, подушки.
А на обласних зборах активу представник ЦК зі столиці вручив орден Фельцману. Новоспечений орденоносець щиро подякував за високу оцінку його скромної праці і під бурхливі рукооплески запевнив, що плани партії будуть виконані будь-що. Але глибоко в душі почувався, що лукавить. Життя все кріпше тіснило його до умовиводу: робиться щось не те, у що він повірив, у що, не роздумуючи, пірнув. Він, хоча й був далекий від клопотів села, бо виріс у місті, бачив, що бодай через рік Гостини не стане. Але що він може вдіяти? Несамовита, страшна, підступна сила, в тенета якої він з доброї волі уплівся, намертво сповила його і звідти йому вже не виплутатись. Навіть незрячий бачив, що кістлява рука голоду все міцніше здушує село. На небеса відлітають невинні душі то з одного, то з іншого кутка села. Навіть цілі сім’ї.
Люди гадали, що тепло, літо, коли небеса сіють сподіванку, хоч якийсь дадуть рятунок. З кори, кропиви, кульбаби, лободи, листя липи, цвіту акації пекли, варили незнані досі гіркі, як життя, страви. Смажені равлики, горобенята-голопуцьки були раюванням. Живіт ставав повним, але їсти несамовито хтілось.
Буксирники таки видерли у Максима половину зерна. Вже увечері з трьох кутків вони звозили до комори реквізоване. А на ранок селом рознеслось: розходилися вони не з порожніми руками. Софійка спаленіла, притули сірника — загориться.
— Чого мовчиш? — налетіла, мов шуліка, на Максима. — Це твої партєйні так соціалізм строять? А ви, чоловіки, мов без’язикі. Чекаєте, як віл обуха. От з нами ви герої!
Максим мовчав, його душа теж вирувала. Але що робити — не знав. Зате Софійка знала. Взяла велику каструлю, макогон. Вулиця, за нею друга лунко озвались металевим дзенькотом, закличними голосами.
— Жінки! Доволі мовчати, виходьте! Беріть каструлі, вила, коцюби, серпи!
Допоки нас буде обкрадати банда? Та скоро нас усіх спровадять на цвинтар!
Криклива, дзенькотлива жіноча ріка попливла дорогою до сількому, вмить заповнила кабінет Фельцмана. Той очманіло закліпав булькатими очима: що ж то коїться? Та довго мізкувати не дала Софійка. Урепіжила макогоном об стіл так, що телефон жалібно дзенькнув. Висока, майже одного з Фельцманом зросту, вона подалася до нього через стіл. Той завбачливо відступив: хто зна, на що здатна ця розлючена тигриця?
— Де твої буксирники-злодюги? Веди нас в комору!
— Товаріщі, товаріщі женщіни... Ви толком поясніть, що сталось, чого ви хочете?
Кімната враз озвалась криком, гамом, закипіла, завирувала. Тут справді годі було щось розібрати, і Софія вимогливо піднесла вгору макогон, мов гетьманську булаву, затарабанила ним об каструлю.
— Тихо, баби! Дайте з властю поговорити... Що ми хочемо, питаєш? — кинула у відповідь. — Хочемо, щоб ви, банда, не забирали од нас останній кусок хліба, не прирікали на смерть нас і наших дітей!
— План нам доводять з району, туди — з області, області — з столиці, а далі — з Москви, — спробував розтлумачити темній людській масі державний механізм Фельцман. — Ето лінія партії...
— К чорту таку лінію!
— Грабувати нас, то по московській лінії?
— Що літом будемо їсти?
— На нашому горі орден заробив!
— Людоньки! — пронизливо заверещала Уляна Когут і сплеснула руками над головою. — Ви прочитайте, що ось тут пише ця морда пархата! Повчає інших, як людей оббирати. Ах ти, гаспиде клятий! Ти у мене до зернини вимів, з хліва корівку останню забрав, мої діточки пухнуть, чоловік помер! А бодай би ти не зчистився, нелюд! — вона різко сіпнула плакат у рамці. Він глухо гупнув об підлогу, скло неприємно затріщало під чиєюсь ногою.
— Тіше! — гарикнув своїм тріскучим голосом Фельцман. — Я класіфіцірую ето как політіческій бунт, нападєніє. Прєдлагаю всєм разойтісь. А ти, как зачінщік, пойдьош под суд! — вказав на Софію.
— Що? — грізно перепитала вона і занесла макогон. — Ми зараз тобі на місці такий суд злаштуємо, що підеш звідси євнухом!
Фельцман гарячково шукав виходу: тут треба щось робити! Поліз рукою до нагана, що висів збоку на ремені.
— Що, мацаєш, чи ще не пора міняти сподні? — дружно гигикнули жінки, які вже відчували владу. “Ну, уложу я кілька цих ревучих відьом, — міркував Фельцман, — але ж ці вовчиці тоді розтерзають мене. Треба якось дати знати в район”, — і його рука від пояса потяглась до телефону.
— Зграю свою хочеш покликати на підмогу? — заперечливо помахала макогоном Софія. — Баби, тягніть його до комори!
Фельцман розсудливо вирішив віддатися долі.
В коморі гуртом переважили конфісковане зерно і вийшло, що майже два центнери десь щезли.
— Де зерно? — впритул підступили до нього жінки. Вила, коцюби загрозливо хиталися перед очима. Фельцмана пройняв непідробний ляк .
— Може... напевне, на горище хлопці затягнули, — блиснула рятівна думка.— Щось говорили про це.
— Лізь, — приставили до балька драбину жінки. — Не знайдеш — будем судити.
А Фельцман задумав дитячу гру. Він вилізе нагору, потягне за собою драбину: от вам, зась, кури пришелепкуваті! Не будуть же вони палити комору. Та жіночий отаман на корені зарубала хитру задумку, бо з вилами потяглась услід. На горищі було темнувато, але очі швидко призвичаїлися. Звісно, ніякого зерна тут не було. Валявся різний мотлох, посноване павутинням, припале пилом господарське начиння колишнього господаря, яке вже стало непотрібом, та лежало про всяк випадок.
Фельцман озирнувся довкіл. Він вже окріяв, осмілів. Тепер він один-на-один з якоюсь бабою. Непомітно розстебнув кобуру, дістав наган.
— Злазь, падла! Стрелять буду! — гаркнув він на все горло. — Ну, кому сказав!
— Баби! — крикнула Софійка вниз і зайняла бойову позу, наставивши проти нагана вила-трійчаки. — У його оружжя! Гайда сюди!
Драбина загойдалась, по щаблях зашурхало. Підбадьорена Софія поволі підсувалась до Фельцмана.
— Ступиш крок — пристрелю, — попередив він.
— Стріляй, вовкулако, мені не страшно! Куля краще, ніж таке життя! — і вона підступила ближче.
Фельцман почав задкувати, не спускаючи Софію з приціла.
— Ну, стріляй, гад! — надривно зойкнула Софія і подала вперед вила. Довгі гострі зуб’я опинилися перед його очима.
Фельцман відступив, і в ту ж мить струхлявілий настил затріщав під вагою його тіла, і він полетів униз...
Своє зерно жінки несли в приполах, мішках і мішечках, каструлях. З ферми позабирали власних уцілілих схудлих корів, коней.
Над селом повисла тиша. Гостина святкувала тривожну перемогу, принишкла в передчутті зловісної біди.
З вулиці видавалось, що хата Максима і Софійки стоїть пусткою, там ні душі. Вікна наглухо запнуті, двері зачинені, ніхто не виходить і не заходить. І то не день, не два. Довго. Навіть бабі Заманисі Фельцман закинув, чи, бува, то не її робота. Баба божилася, клялась, що вона тут ні при чому. Не вірили їй і люди, бо ж безслідно щезли двоє її малолітніх онучків, один раніше, інший згодом, сусідське дівчатко.
Та цього разу Заманиха не брехала. Максимові і Софійчині діти були в хаті. Лише жити стали, мов сови. Вдень спали, вночі себе рятували. Ще раніше кмітливий батько все-таки віднайшов, як сховати від здирників хоч трохи зерна. У старе жлукто насипав пшениці, зверху приробив ще одне дно. Буксирники заглядали й туди, але не примітили нічого.
Андрій БОНДАРЧУК.
Далі буде.