Герой-волинянин: «Не переймайтеся, мамо, своєю старістю. Я вас ніколи не покину… Ось тільки закінчимо війну»

Того дня він, старший солдат, старший водій взводу підвозу боєприпасів повертався з десятиденної відпустки в пекло війни й такими зворушливими словами казав: «До побачення», – неньці, великій родині та рідній землі.

Оксана Остапівна вдивлялася в обличчя своєї середульшої дорослої дитини-воїна та ладна була віддати все, аби знову побачити свого Романа господарем біля залитого ним фундаменту, заклопотаним механіком біля автівки, улюбленцем великої родини й серед цього мирного спокою почуватися найщасливішою матір’ю в світі.

…Не сталося. Через 23 дні всі, хто знав цього доброзичливого та порядного чоловіка, не стримували жалю та сліз, йдучи за його домовиною. Серце Романа Іванушка зупинилося на бойовому посту неподалік села Нікополь Ізюмського району Харківської області.

«Наші зі Степаном діти змалку дуже любили одне одного…»

Для Оксани Остапівни Іванушко волинська Мар’янівка стала домівкою більше пів століття тому. В 1967-му році вона приїхала в цей населений пункт разом із батьками – Софією Дмитрівною та Остапом Григоровичем – і братом Олегом із невеликого села Глибока Долина на Рівненщині. Доки мама й батько заробляли на життя та будувалися, діти закінчили місцеву школу. На жаль, усі ці найрідніші пані Оксані люди відійшли в засвіти, не доживши й до 60-ти літ. Вона ж, закінчивши Луцький торгово-економічний технікум, стала працювати продавчинею в мар’янівських закладах торгівлі, а як Бог послав пару, вийшла заміж за свого Степана. Як це буває, хлопець приїхав у селище цукроварів у якихось своїх справах й закохався, як мовиться, з першого погляду.

Оксана й Степан одружилися, стали хазяйнувати, а найбільше раділи народженню діточок – Миколи, Романа й Наталі.

Побратими кажуть, що Роман був надійним, скромним, нелукавим і світлим чоловіком, другом, господарем, українцем.

– То були важкі 1990-ті роки. Ми з чоловіком працювали, тримали корову та іншу живність. Наші діти не цуралися ніякої роботи, росли чемними, гляділи і змалку дуже любили одне одного, – так просто та мудро 72-літня мати переповідає найпотрібнішу науку дорожити родиною.

Сумно, бо двадцять років тому Степан Іванушко трагічно загинув у свої 54, отримавши травму на цукровому заводі, де тоді працював. Словами не переповісти, як жіноча душа знову безперестанно боліла від чергової втрати рідної людини. Чи ж могла знати, що нестерпне горе, здатне своєю жахливою силою вмить і повністю посріблити материнські коси, попереду ще готувала ненависна війна?

Романа на війну проводжали двічі…

Мирними днями діти Оксани та Степана Іванушків обрали собі для життя наймирніші професії: Микола вивчився на будівельника, Наталія – на психолога, а Роман настільки захоплювався автомобільною технікою, що всі машини, які потрапляли в його руки, були завжди ідеально справними ще й настільки чистими, що знайомі жартували: сідати в салон хотілося в хатніх капцях. Мати в своєму штаті настільки «вродженого» механіка має за честь кожен роботодавець, а коли в Україні почалася АТО, Роман Іванушко був одним із перших водіїв-заправників авіаційної техніки на Донеччині, де його шоферський хист був на вагу золота.

Про те, що боронить Україну неподалік Волновахи, новоспечений солдат сказав матері не відразу. Щоб менше переймалася, заспокоював байкою про свою службу в Бродах на Львівщині. Зізнався у правді аж тоді, коли ненька після Наталиного весілля зібралася до сина в сусідню область із святковими смаколиками.

«У мене все добре!» – відтоді поспішав стишити її тривогу й відразу ж переводив розмову на люблячо-синівське: «А у Вас, мамо?»

…Звістка про повномасштабну війну гірше жахливого сну розтривожила спогади пані Оксани про те, як чекала сина з АТО. Роман, який після розлучення жив у батьківській хаті, намагався вдавати спокій, та мати бачила: він не знаходив собі місця, вважаючи, що зі своїм бойовим досвідом повинен знову стати воїном навіть попри важко травмовану ногу (через перелом у нозі від коліна до стопи мав пластину). І, не дочекавшись повістки, сам пішов у військкомат, «щоб перевірити, чи в порядку його документи».

Додому повернувся з висновком медкомісії: «придатний». То був червень 2024 року. Романова родина знову проводжала його на війну.

– Вожу, мамо, «кабачки» та «баклажани»…

Після навчань на полігонах Роман Іванушко, як боєць бувалий, боронив Україну в епіцентрі бойових дій. Його щоденним завданням було доставляти боєприпаси бойовим побратимам.

– Вожу, мамо, «кабачки» та «баклажани», – жартував про смертоносну зброю, хотячи хоча б на секунду уявити мамину усмішку. А якось на її розповідь про шахед, збитий неподалік Мар’янівки, мимохіть зізнався: «Тут вони, «шахеди», в усі пори року снують небо, наче джмелі влітку.

…Для пані Оксани дні та ночі тягнулися нескінченно довго. Материнське чекання підтримували словами й увагою старший син Микола з дружиною Людмилою, їхні діти Андрій із дружиною Богданою, Анна й Аліна, донька Наталка з чоловіком Володимиром та діточками Іваном і Анею. Хоч і мають вони вже свій дах над головою у Луцьку та в Демидівці на Рівненщині, проте подзвонити мамі та бабусі за її мудрим словом та порадою, порадувати її бодай найменшою сімейною новиною – щодня хочеться й наймолодшим внучатам.

Роман теж дав обітницю неньці телефонувати щодня вранці та ввечері. Звісно, не завжди так виходило, тож замість дзвінка надсилав їй усміхнений смайлик чи красномовне «сердечко». Мовляв, живий! В такі хвилини вона жила синовими словами: «Не перей­майтеся, мамо, мною та своєю старістю, бо я повернуся з війни й уже ніколи Вас не покину».

А цьогоріч, 16 лютого, зробив усім найочікуваніший дарунок: після півторалітньої безперервної служби став на порозі, наче прийшов у відпустку не з війни, а з роботи. Зайшов у хату без попередження, як господар. У ті хвилини від радості пані Оксана була ладна обійняти світ. Хіба що зауважила: війна змінила синове обличчя, залишивши на ньому назавжди сліди втоми та змужніння, проте її жахіття не похитнули його вродженої доброти та уважності до найдорожчих людей, друзів, односельців, знайомих, до всіх, у кому Роман Іванушко найперше, як і в собі, цінував приязнь та бажання допомогти безвідмовно та безкорисливо!

«…Не піду в лікарню, бо мене хлопці там чекають. Вони теж хочуть додому»

Десять діб промайнули швидко, наче день. Роман щось майстрував, ремонтував, планував… Лише раз обмовився, що болить у грудях, та на прохання матері піти в лікарню, лише сказав: «Не піду, бо там, мамо, хлопці мене чекають! Вони теж додому хочуть хоча б у відпустку».

Та й поїхав на позицію, а Оксана Остапівна стала збирати синові пасхальну посилку. Купила новий одяг, наклала в коробку великодніх смаколиків, що їх до місця призначення доставила знана на Волині волонтерка Валентина Маціюк.

 

 Ненька уявляла, як її воїн радітиме цьому дарунку з дому. Відганяла від себе погані думки про сон із чорними полями. Намагалася не зважати на пташку, що стукнула в вікно, наче віщуючи якусь звістку. Чекала синового лагідного «все добре» й молилася.

20 березня Роман телефонував піз­но-пізно й, здавалося, не міг наговоритися, хоч на світанку мав «рейс». Не свій, зголосився когось замінити. Наступного дня, не дочекавшись синового дзвінка, Оксана Остапівна, дорогою до доньки, телефонувала йому що п’ять хвилин. Надія почути рідний голос згасала повільно, наче зоря, лише після мовленого Наталею тихо, скорботно, безутішно: «Вже немає нашого Роми».

…Роман Іванушко помер у своїй бойовій машині під час виконання чергового бойового завдання. У спогадах бойових побратимів, які приїхали провести його останньою земною дорогою, цей захисник був надійним, скромним, нелукавим і світлим чоловіком, другом, господарем, українцем.

У хаті Оксани Іванушко син усміхається до неї з портретів у кожній кімнаті. Його очі сяють бажанням жити, любити життя і всіх, хто був у ньому поруч. Пані Оксана не стримує сліз, ридань, бо так і було б, якби не війна.

Вічна памʼять, вдячність, шана Тобі, Воїне світла, а для своїх рідних Твоя любов тепер сіяє сонцем із Небес!

Читайте також: «Підтвердили загибель воїна з Волині Андрія Грущука».