Букет маків у його руках був ніби прощанням із коханням, яке не витримало чужої волі, страху і мовчання.
Маки для чужої нареченої. Історія на вечір
Щоліта, коли за селом спалахували маки, Андрій ішов до старого пагорба над річкою. Колись вони з Лесею називали його своїм. Там уперше поцілувалися, там рахували зорі й домовлялися, що після весілля посадять біля хати цілу смугу маків. – Щоб усі бачили, де живе наше щастя, – сміялася Леся
Андрій тоді служив за контрактом. До звільнення залишалося пів року, і вони вже навіть обрали день весілля. Леся хотіла скромного – кілька столів у садку, музики й обов’язково червоних маків у букеті.
Та за місяць до повернення Андрія її батько потрапив до лікарні. Операція була дорогою, родина загрузла в боргах. Саме тоді до них почав навідуватися Микола – власник пилорами із сусіднього села. Він привозив ліки, давав гроші, допомагав із господарством.
Леся спершу відмовлялася.
– Я все поверну, – казала.
– Не поспішай, – відповідав Микола. – Головне, щоб батько став на ноги.
Андрієві вона нічого не розповідала. Не хотіла, щоб він хвилювався. У листах писала про погоду, про мамині пироги й про те, що маки цього року зацвіли раніше.
Коли Андрій повернувся, на хвіртці Лесиної хати висіла біла стрічка.
– Хто одружується? – запитав він у сусідського хлопчика.
Той здивовано глянув:
– Тітка Леся. У суботу.
Андрій довго стояв посеред дороги з військовою сумкою в руці. Потім зайшов у двір. Леся вибігла з хати, побачила його – і зблідла.
– Ти ж мав приїхати наступного тижня…
– Відпустили раніше. Хотів зробити сюрприз.
Вона опустила очі.
– Андрію…
– Ти його любиш?
Леся мовчала так довго, що десь за садком устиг прокукурікати півень.
– Він урятував тата.
– Я не про це питаю.
– Я мушу.
– Ні, Лесю. Мусиш – це коли людині ліки дати. А заміж виходять не через борг.
Вона заплакала.
– Ти не знаєш, скільки він для нас зробив. Батько ходить тільки завдяки йому. Мама каже, що я не маю права бути невдячною.
Ні, Лесю. Мусиш – це коли людині ліки дати. А заміж виходять не через борг.
Андрій узяв її за плечі.
– Подивися на мене й скажи, що не любиш.
Леся не підняла очей.
– Іди, – прошепотіла. – Будь ласка.
У суботу все село гуляло весілля. Музики грали так голосно, що мелодію було чути аж за річкою.
Андрій сидів на їхньому пагорбі. Навколо червоніли маки. Він зривав їх один за одним, складав у великий букет і плакав, не витираючи сліз.
…Коли сонце почало сідати, на стежці з’явилася Леся. У білій сукні, з фатою в руках. Вона втекла з власного весілля.
– Я не змогла, – сказала, задихаючись. – Стала перед ним у церкві й зрозуміла, що все життя брехатиму.
Андрій підвівся. У його руках тремтіли маки.
– А батьки?
– Мама прокляне. Люди засудять. Микола не пробачить.
– А ти?
– А я не пробачу собі, якщо зараз повернуся.
Вона зробила крок до нього, але Андрій не обійняв її.
– Ти запізнилася, Лесю.
Вона дивилася на нього так, ніби не зрозуміла.
– На кілька годин?
– На той день, коли дозволила іншим вирішити, кого тобі любити. Я чекав би, боровся б, віддав би все. Але ти навіть не сказала мені правди.
– Я боялася.
– А я тепер боюся прожити життя, щодня думаючи, що ти знову вибереш не мене.
Леся опустилася в траву. Біла сукня торкнулася червоних пелюсток.
– То це кінець?
Андрій поклав букет біля її ніг.
– Це те весілля, до якого ми обоє не дійшли.
Він пішов, не озираючись.
…Через кілька років Андрій одружився з доброю жінкою, яка ніколи не питала, чому він не любить маків. У них народилися дві доньки, виросла хата, зацвів сад.
…Леся так і не повернулася до Миколи. Виїхала до міста, стала медсестрою. Заміж не вийшла.
Коли померла її мати, вона приїхала в село й пішла на пагорб. Там уже майже не було маків – лише кілька квіток хиталися серед високої трави.
Леся зірвала одну й довго тримала біля серця.
А з протилежного берега Андрій, який прийшов із доньками до річки, побачив білу жіночу постать. Він упізнав її відразу, хоча минуло понад двадцять років.
Донька потягнула його за руку:
– Тату, дивись, маки! Нарвемо мамі?
Андрій усміхнувся й похитав головою.
– Не треба, доню. Нехай ростуть..
Бо деякі квіти краще не зривати. Як і кохання, яке одного разу не наважилися обрати.
Зореслав СТОЖАР.