Вона ховала заборонене серед материнських гостинців, сподіваючись урятувати сина. Та сліпа любов лише зачинила перед ними обома ще одні тюремні двері.
«Мамо, поклади їх у пиріжки…». Історія на вечір
Коли Андрій був малим, Галина ховала для нього цукерки у кишенях старого пальта. Казала: – Шукай, синочку. Хто знайде – тому й солодке
Він сміявся, залазив руками в усі кишені, а потім обіймав її за шию і пахнув молоком, сонцем та дитинством.
Через багато років вона знову щось ховала для сина. Тільки вже не цукерки. І не в кишенях старого пальта.
– Мамо, поклади їх у пиріжки, – тихо сказав Андрій у слухавку. – Там ніхто не знайде.
Галина довго мовчала. Перед нею на кухонному столі лежало тісто, біля плити шкварчала цибуля, а на підвіконні цвіла червона герань. Усе було так буденно, наче син просив передати йому теплі шкарпетки чи домашнього сала.
– Сину, це ж заборонене…
– Мамо, мені тут важко. Ти хочеш, щоб мене скривдили?
Цих кількох слів вистачило.
Відтоді кожна посилка до колонії починалася однаково. Галина вставала вдосвіта, місила тісто, ліпила пиріжки й плакала над ними, щоб співмешканець не бачив. А потім вони разом маскували серед харчів маленькі пакунки, які їм передавав незнайомий чоловік.
– Це востаннє, – повторювала вона.
Але останній раз чомусь завжди ставав передостаннім.
Андрій потрапив за ґрати через крадіжки й обман. Спочатку мати соромилася виходити до сусідів. Потім почала виправдовувати його:
– Молодий був. Збився з дороги. Хто ж не помиляється?
Вона продала теля, щоб заплатити адвокатові. Віддала обручку, щоб погасити його борг. Коли син опинився в колонії, щомісяця складала йому торби – ковбасу, чай, цукерки, печиво. Собі могла не купити ліків, але Андрієві передавала все найкраще.
Вона вірила: ось він відбуде покарання, повернеться додому – і все почнеться спочатку.
До звільнення залишалося зовсім мало. Вересень уже дихав із календаря прохолодними ранками. Галина навіть купила синові нову сорочку – білу, в тонку синю смужку. Повісила її у шафі й час від часу торкалася рукавів.
– У цій підемо до церкви, – казала. – Подякуємо Богові, що дочекався волі.
Вона не знала, що син у колонії вже давно не просто чекав звільнення. Він організував цілу справу: отримував заборонене через посилки й продавав іншим засудженим. Дзвонив матері не тому, що скучив, а тому, що закінчувався товар.
Дзвонив матері не тому, що скучив, а тому, що закінчувався товар.
Та вона чула тільки одне:
– Мамо, допоможи.
Двадцять восьмого липня у двері постукали ще до світанку.
Галина саме пекла чергову партію пиріжків. На столі лежали пакети, мобільні телефони, банківські картки й записи з цифрами. Коли до оселі зайшли правоохоронці, вона притиснула закривавлені від малини руки до грудей і прошепотіла:
– Це не моє. Це синові…
Її співмешканець опустив голову. А Галина дивилася, як чужі руки розрізають ще теплі пиріжки і знаходять усередині те, що вона так старанно заховала.
Їй здалося, що разом із тістом розірвали її серце.
Уже в машині вона попросила телефонний дзвінок.
– Андрійку, нас забрали…
На тому кінці запала тиша.
– Ти ж казав, що ніхто не знайде, – плакала вона. – Ти ж у вересні мав повернутися…
Син важко видихнув.
– Не плач, мамо. Якось буде.
Вона чекала, що він скаже: «Пробач». Чекала: «Це я винен». Чекала хоча б того дитячого «мамочко», заради якого стільки років прощала йому все.
Але зв’язок обірвався.
У камері Галина часто згадувала старе пальто із цукерками в кишенях. Андрій тоді бігав навколо неї, сміявся і кричав:
– Я знайшов, мамо! Знайшов!
Тепер знайшли й те, що вона ховала у пиріжках.
Тільки цього разу нагородою була не цукерка, а ще одні ґрати – для матері, яка так боялася втратити сина, що пішла за ним тією самою дорогою.
Білу сорочку він так і не одягнув.
Вона залишилася висіти в порожній хаті – чиста, святкова, ніби для людини, якою Андрій міг стати, але так і не став.
Василина ПИСАНКА.
