«Матеріали саме «Волині» мені найбільше до душі».
Таїна Мельник передплачує газету «Волинь» понад 70 років!
«Яка ж то волинянка без «Волині»!» – усміхається жителька села Хорлупи Підгайцівської громади Луцького району. Таїна Дмитрівна – ровесниця газети «Волинь», бо народилася у 1939 році і більше 70 років не уявляє свого життя без нашого видання
Рід Мельників, якому у Хорлупах не буде переводу
Село моє – краплиночка на карті… Таким є моє рідне село Хорлупи, де народилася, зростала, тут пізнала доброту сільських людей, звідси несміливо вилетіла з батьківського гнізда… Але щораз, а ще з роками, спогади повертають до найдорожчих оберегів, де кожна стежина, кожна людина – окрема історія. Я із родини Мельників, як і героїня сьогоднішньої розповіді.
Сільські люди не люблять виставляти себе на показ, але саме вони – трудівники полів і ферм – зранку і до смеркання у праці. У такій сім’ї і такою ж трудівницею зростала Таїна Парадовська, яка народилася квітневої пори 1939 року. Її мати – Олександра, знана по-сільському як Сянька, волинянка, а батько Дмитро – з польського роду. Й донині у моїй пам’яті збереглися моменти, коли бачу їх сільську дерев’яну хатину у садку на далекому хуторі за 3–4 кілометри від центру села. Бо я зі своїми рідними туди ходила в гості, як була ще дитиною.
Мій батько Іван Мельник – рідний брат чоловіка Таїни Дмитрівни Володимира, з яким дівчина поєднала свою долю 1959 року. У довоєнний час у селі Хорлупи родин Мельників було багато, оскільки й Іван, і Володимир були з багатодітної сім’ї, де зростало шість синів і донька. Згодом старші створили свої родини, окрім того були ще й двоюрідні Мельники. Друга світова війна зруйнувала хоч і нелегке, але більш-менш налагоджене сільське життя. Зазнав невимовного болю і рід Мельників.
Двоє братів пропали безвісти, ще один був вивезений на примусові роботи до Німеччини, а батьки – Кирило та Марта Мельники з меншими синами та дочкою – невідомо за що були репресовані до Сибіру у Красноярський край. Їх везли як небезпечних злочинців у товарняках. Там вони відбували так зване «покарання» більше 10 років. Їхав Володя 14-літнім, а повернувся, маючи уже 27. Це вже був 1958 рік. А вже 1959-го Володимир одружився із Таїною і прийшов у приймаки до Парадовських. Ось така передісторія їхнього подружнього життя.
Таїна Дмитрівна за все своє трудове життя пізнала працю і на бурякових ланах, і на тваринницькій фермі, коли треба було когось підмінити. І своє господарство утримували. Вони довго не покидали свого хутірського життя, того привілля запашних лугів, колосистих хлібних ланів. Там народилися їхні діти – донька Надія та син Іван.
Читаю все – від першої сторінки до останньої. Правда, на тиждень мені мало читати. Бо за два дні впораюся.
Згодом, вже коли підросли діти, сім’я переїхала жити на головну вулицю Хорлупів – під назвою «Шлях», де вже на той час проживала матір Таїни з сестрою Уляною, які раніше купили стареньку хатину в односельця.
Нині на цьому обійсті господарює з дружиною Валентиною син Іван Мельник – дбайливий господар, трудолюбивий чоловік, турботливий син, який шанує і поважає свою матір. «Таких синів та у кожну родину», – кажуть хорлупчани. З турботою та повагою до старших виховали й своїх трьох синів, серед яких і наймолодший із родини Мельників – Іван Мельник. З теплотою і любов’ю берегиня роду мама і бабуся Таїна розповідає про своїх шестеро внуків та шестеро правнуків.
«Син каже: «Мамо, лягайте вже спати», а мені не хочеться класти газету»
Що стосується газети «Волинь», то історія така. Таїна Дмитрівна пригадує: «Як зараз пам’ятаю, це ще було до заміжжя. Мала три гектари буряків, працювала на них від зорі до зорі, але то була молодість, то втоми такої не відчувала і заробила за здачу, а урожай був гарний, аж 999 рублів. Відразу і виписала аж три газети: на той час «Радянську Волинь», «Сільські вісті», районну «Ленінським шляхом» і журнал «Радянську жінку». Любила читати, розповідати батькам про новини».
З того часу, як зізналася Таїна Дмитрівна, а це вже понад 70 років, як би скрутно не було, вона виписує «Волинь». Каже, що діти пропонували передплатити якесь інше видання, але жінка вважає, що матеріали саме цієї газети їй найбільше до душі. Пригадала, що одного разу і приз отримала – гарний плед, яким користується й донині. Можливо удача усміхнеться й цьогоріч і володаркою приза від газети «Волинь» – 1 000 гривень – стане Таїна Мельник-Парадовська.
«Бо ж яка я волинянка без «Волині»! Читаю все – від першої сторінки до останньої. Правда, на тиждень мені мало читати. Бо за два дні впораюся. Читаю і вранці, ще навіть не поснідавши, та й увечері син нагадує: «Мамо, лягайте вже спати», а мені не хочеться класти газету», – усміхається жінка.
Увечері син нагадує: «Мамо, лягайте вже спати», а мені не хочеться класти газету», – усміхається жінка.
Болем пронизані слова хорлупчанки, коли мова торкнулася війни, бо на захист рідної землі стали і односельці. У лавах ЗСУ й двоє онуків волинянки.
«Серце обливається кров’ю, коли дізнаюся новини проклятої війни, вже другої на моєму віці. Тоді була ще маленька, то мало що пам’ятаю. Але завжди говорила дітям і внукам: «Не дай Боже ще раз пережити таке жахіття». Довелося знову. Переживаю за наших захисників, односельців, які на фронті, за онуків… Господи, пошли Перемогу Україні», – благає материнська душа.
Зараз також читають: Журналістка з Волині: «Не знецінюйте слів: «Хвала рукам, що пахнуть хлібом».
